Читати книгу - "Джерело"

неспівмірно малів. Світло розгорялось, і Ленґдон розгледів на підлозі групу масивних силуетів — сім чи вісім — щось ніби динозаври, які поночі вийшли пастися.

— Що це таке переді мною? — спитав Ленґдон.

— Воно зветься «Питання часу», — почувся бадьорий голос Вінстона в аудіопристрої. — Це найважчий експонат музею. Понад дев’ятсот тонн.

Ленґдон намагався зрозуміти, що до чого.

— А чому я тут сам?

— Як я вже казав, містер Кірш попросив мене показати вам дивовижні об’єкти.

Світло розгорілося на повну силу, заповнило всю велетенську залу, і Ленґдон здивовано глядів на те, що відкрилося його очам.

«Я потрапив у паралельний всесвіт».

Розділ 7

Адмірал Луїс Авіла прийшов на пропускний пункт музею, подивився на годинник, перевіряючи, чи вчасно прибув.

«Ідеально».

Він показав Documento Nacional de Identidad[9] працівникам, перед якими лежав список запрошених. На мить пульс Авіли пошвидшився: його спочатку не знайшли в списку. Нарешті він виявився внизу — його додали в останній момент, — тож Авілу пропустили.

«Як і обіцяв Регент». Як йому це вдалося, Авіла навіть уявити не міг. Сьогоднішній список запрошених мав бути ідеально продуманий.

Авіла підійшов до металошукача, де вийняв стільниковий телефон і поклав на тацю. Потім обережно видобув із кишені кітеля незвично важку вервицю й поклав поряд.

«Обережно, — казав собі адмірал. — Дуже обережно».

Охоронець показав йому на рамку, потім приніс тацю з особистими речами.

— Que rosario tan bonito[10], — сказав охоронець, милуючись металевими намистинами, зібраними на міцному ланцюгу, з широким заокругленим хрестом.

— Gracias, — відповів Авіла. «Сам зробив…»

Авіла пройшов крізь рамку без пригод. По другий бік забрав вервицю й телефон, обережно поклав у кишеню, після чого перейшов туди, де видавали аудіопристрої.

«Нащо мені екскурсія, — подумав він. — У мене справи».

Ідучи через атріум, він нишком кинув свій пристрій у смітник.

Серце адмірала калатало, і він шукав очима тихого місця, де можна було би зв’язатися з Регентом і дати йому знати, що прибув на місце без пригод.

«За Бога, країну і короля! — подумав він. — Але головне — за Бога».

——

Тим часом у глибинах освітленої місяцем пустелі за Дубаєм знаний 78-річний аллама Саєд аль-Фадл долав смертельну втому, повзучи сипучими пісками. Іти він уже не міг.

Обпечена сонцем шкіра аль-Фадла вкрилася пухирями, горло немилосердно боліло з кожним подихом. Піщані вітри засліпили його багато годин тому, але він продовжував повзти. У якусь мить йому начебто почулося гудіння квадрацикла чи ще якоїсь машини — але, може, то просто завивав вітер. Аль-Фадл давно зневірився, що Бог його порятує. Грифи вже не кружляли над його головою: вони йшли по піску поряд.

Високий озброєний іспанець, який учора ввечері вскочив у машину аль-Фадла, мовчки погнав автомобіль углиб пустелі. Через годину іспанець зупинився й наказав аль-Фадлові вийти з машини. І покинув літнього чоловіка в темряві без води та їжі.

Викрадач ніяк не виказав, хто він і чому це робить. Єдина прикмета, що впала в око аль-Фадлові, — дивний знак на правій долоні іспанця. Цей символ не був знайомий старому богослову.

Багато годин аль-Фадл ішов пустелею і марно кликав на допомогу. А тепер старий богослов упав на задушливий пісок, серце у зневодненому тілі зупинялось. І в голові аллами знову постало те питання, яке мучило його ці довгі години.

«Ну кому може бути потрібна моя смерть?»

Він жахнувся: логічна відповідь була лише одна.

Розділ 8

Погляд Роберта Ленґдона переходив від однієї колосальної фігури до іншої. Кожна являла собою велетенський лист сталі, що де-не-де взялася іржею: кожен з них був красиво закручений і ненадійно стояв на ребрі, так що виходила окрема стіна. Вигнуті стіни були заввишки майже п’ять метрів і скручувались у різні плавні форми — хвиляста стрічка, відкрите коло, широкий завиток.

— «Питання часу», — повторив Вінстон. — Автор — Річард Серра. Використання стін без жодної опори створює ілюзію нестійкості. Однак насправді вони дуже стійкі. Уявіть доларову купюру, яку намотали на олівець: вона спокійно стоятиме на ребрі, навіть якщо прибрати олівець, бо її підтримує власна геометрія.

Ленґдон зупинився й задивився на велетенське коло попереду. Метал окислився, від чого став паленого рудого кольору й набув грубого, якогось живого вигляду. Об’єкт випромінював і силу, і тонке відчуття балансу.

— Професоре, ви помітили, що перша форма не зовсім замкнена?

Ленґдон обійшов її і побачив: краї не зовсім сходяться, неначе дитина пробувала намалювати коло, але не змогла замкнути.

— Ця неповна замкненість створює прохід, який вабить відвідувача досередини, закликає дослідити від’ємний простір.

«Якщо у відвідувача немає клаустрофобії», — подумав Ленґдон, швидко переходячи далі.

— Аналогічно, — додав Вінстон, — перед вами три звивисті металеві стрічки, приблизно паралельні між собою і розташовані так, щоб вийшли два хвилясті тунелі завдовжки понад тридцять метрів. Це називається «Змія», і по ній зазвичай бігають юні відвідувачі. А ще двоє людей, стоячи на протилежних її кінцях, можуть розмовляти пошепки й чути одне одного так само добре, як зблизька.

— Дивовижно, Вінстоне, але чи не могли б ви пояснити, чому Едмонд попросив вас показати мені цю галерею?

«Він же знає, що це не моє».

Вінстон промовив:

— Він особливо хотів, щоб я вам показав «Обертову спіраль», вона он там, у правому кутку. Бачите?

Ленґдон примружився. «Та, що начебто мало не за кілометр звідси?»

— Так, бачу.

— Чудово, підійдімо ближче.

Ленґдон обережно озирнув велетенський простір і пішов до тієї далекої спіралі, а Вінстон продовжив екскурсію.

— Я чув, професоре, що Едмонд Кірш — палкий прихильник вашої роботи, особливо ваших ідей щодо взаємодії різних релігійних традицій упродовж історії, а також відображення їх еволюції в мистецтві. Багато в чому Едмонд працює в дуже подібній царині. Його математичне прогнозування й теорія ігор доволі подібні до такого: аналіз еволюції різних систем і передбачення, як вони з часом розвиватимуться.

— Ну, вочевидь, він майстер своєї справи. Його й називають Нострадамусом наших днів.

— Так. Хоча порівняння дещо образливе, як на мою думку.

— Чому ж? — заперечив Ленґдон. — Нострадамус — найславетніший провидець усіх часів.

— Не хочу різко заперечувати, професоре, але Нострадамус написав майже тисячу туманних катренів, які дуже виграли від творчого підходу всіляких забобонних читачів, котрі шукали точного сенсу там, де не було жодного… і бачили там що завгодно: від Другої світової війни до смерті принцеси Діани чи нападу на Всесвітній торговельний центр. Це повний абсурд. Натомість Едмонд Кірш оприлюднив обмежену кількість дуже точних прогнозів, які