Читати книгу - "Homo Deus"

мала несподівано слабкий вплив на суб’єктивний рівень добробуту японців. У 1990-х роках вони були настільки ж задоволені — чи незадоволені, — як і в 1950-х.

Виявляється, що наше щастя розбивається об якусь містичну скляну стелю, що перешкоджає йому збільшуватися, попри всі наші безпрецедентні досягнення. Навіть якщо ми забезпечимо кожному безкоштовне харчування, вилікуємо всі хвороби й встановимо мир у всьому світі, це не обов’язково розіб’є оту скляну стелю. Досягнення реального щастя не буде легшим, аніж подолання старості й смерті.

Скляна стеля щастя утримується двома міцними колонами — психологічною й біологічною. На психологічному рівні щастя залежить від очікувань, а не об’єктивних умов. Ми не отримуємо задоволення від мирного й заможного існування. Радше ми стаємо вдоволеними, коли реальність збігається з нашими очікуваннями. Погана новина в тому, що, коли умови поліпшуються, очікування зростають. Різке поліпшення умов, яке відбувається в людському суспільстві останніми десятиліттями, переростає у більші очікування, а не в більше вдоволення. Якщо ми нічого з цим не зробимо, наші майбутні досягнення також можуть залишити нас настільки ж невдоволеними, як і завжди.

На біологічному рівні наші очікування й наше щастя визначаються нашою біохімією, а не економічною, соціальною чи політичною ситуацією. Згідно з Епікуром, ми щасливі, коли маємо приємні відчуття і не маємо неприємних. Джеремі Бентам також стверджував, що природа дала панування над людьми двом господарям — приємності й болю, і вони самі визначають все, що ми робимо, говоримо й думаємо. Послідовник Бентама Джон Стюарт Мілль пояснював, що щастя — це не що інше, як приємність і свобода від болю, і поза приємністю й болем немає ані добра, ані зла. Кожен, хто хоче вивести добро і зло з чогось іншого (наприклад, слів Бога чи національного інтересу), дурить вас і, напевно, дурить сам себе.

У часи Епікура такі розмови вважали богохульними. У часи Бентама й Мілля — радикально підривними. Однак на початку XXI століття маємо наукову ортодоксію. Згідно з науками про життя, щастя й страждання — не що інше, як різні баланси тілесних відчуттів. Ми ніколи не реагуємо на події у зовнішньому світі, а лише на відчуття нашого власного тіла. Ніхто не страждає від того, що втратив роботу, розлучився або уряд вступив у війну. Єдина річ, яка робить людей нещасними, — неприємні відчуття в тілі. Втрата роботи може викликати депресію, однак сама депресія — це тип неприємних тілесних відчуттів. Тисячі речей можуть викликати наш гнів, однак гнів ніколи не є абстракцією. Він завжди проявляється як відчуття жару й напруги в тілі, і саме це робить гнів таким шаленим. Недарма ми кажемо, що «палаємо» від гніву.

Наука ж, навпаки, стверджує, що ніхто не стане щасливим, отримавши підвищення по службі, вигравши у лотерею чи навіть знайшовши справжнє кохання. Люди почуваються щасливими завдяки одному і тільки одному — приємним відчуттям у своєму тілі. Уявіть, що ви — Маріо Ґьотце, форвард-півзахисник німецької футбольної збірної у матчі фіналу Кубка світу 2014 року проти Аргентини: 113 хвилин уже минули, а жодного гола ще не забили. Лише сім хвилин залишається до жахливого пенальті. Приблизно 75 тисяч збуджених фанатів заповнили стадіон «Маракана» в Ріо, а незліченні мільйони уважно стежать по всьому світу. Ви лише в кількох метрах від аргентинських воріт, коли Андре Шюррле надсилає фантастичний пас у вашому напрямку. Ви зупиняєте м’яча грудьми, він падає униз до ваших ніг, ви б’єте по ньому на невеликій висоті й бачите, як він пролітає повз аргентинського голкіпера й ховається далеко в сітці. Го-о-о-о-ол! Стадіон вибухає, як вулкан. Десятки тисяч оскаженіло ревуть, ваші товариші по команді біжать обійняти й поцілувати вас, мільйони людей вдома в Берліні й Мюнхені захлинаються сльозами перед телевізійними екранами. Ви в екстазі, однак не через м’яч в аргентинській сітці чи святкування в заповнених баварських пивних. Ви фактично реагуєте на шторм почуттів у себе всередині. Холодок пробігає вгору і вниз по вашому хребту, електричні хвилі охоплюють ваше тіло, і ви почуваєтеся, наче розпадаєтеся на мільйони енергетичних розривних кульок.

Вам не треба забивати гола у фінальному матчі Кубка світу, щоб мати ці відчуття. Якщо раптом ви отримали неочікуване підвищення по службі й почали стрибати від радості, то реагуєте на відчуття того самого типу. Глибші частини вашого мозку нічого не знають про футбол чи про роботу. Вони знають лише відчуття. Якщо вас підвищили, однак з якихось причин ви не отримали приємних відчуттів — ви не почуваєтеся вдоволеним. Справедливе також і протилежне. Якщо вас щойно звільнили з роботи (чи ви програли вирішальний футбольний матч), але маєте дуже приємні відчуття (може, ви з’їли якусь пігулку), то ви все ж почуватиметеся на вершині світу.

Погана новина в тому, що приємні відчуття швидко згасають і рано чи пізно змінюються на неприємні. Навіть забитий переможний м’яч у фіналі Кубка світу не гарантує довічного блаженства. Насправді все може після цього піти під укіс. Скажімо, якщо минулого року я отримав неочікуване підвищення на посаді, я можу все ще відчувати насолоду від цього, однак приємні відчуття, які я мав одразу після звістки про підвищення, зникнуть за кілька годин. Якщо я хочу знову пережити ці приємні відчуття, я повинен отримати наступне підвищення. І потім ще. А якщо я не отримаю підвищення, то можу відчути значно більший розпач і гнів, ніж якби я залишався скромним працівником.

Це дефект еволюції. Численні покоління наша біохімічна система пристосовувалася до збільшення наших шансів на виживання й відтворення, а не до нашого щастя. Біохімічна система винагороджує дії, сприятливі для виживання й відтворення, приємними відчуттями. Однак вони є лише ефемерним трюком продажу. Ми ведемо боротьбу за їжу й дружину, щоб уникнути неприємних відчуттів голоду і насолодитися приємним смаком та яскравим оргазмом. Однак насолода смаком і сильним оргазмом не триває довго, і якщо ми хочемо відчути це знову, то мусимо шукати нової їжі й нового сексуального партнера.

Що трапилося б, якби рідкісна мутація створила білку, яка, з’ївши один горіх, переживала б задоволення, що тривало б нескінченно? Технічно це можна реалізувати, переробивши мозок білки. Хтозна, можливо, це й сталося з якоюсь блаженного білкою мільйони років тому. Але якщо так, то ця білка насолоджувалася дуже щасливим і дуже коротким життям, і це був кінець рідкісної мутації. Адже блаженна білка вже не мусила більше дбати про наступні горіхи, не кажучи вже про сексуального партнера. Білки, що конкурували й відчували голод через п’ять хвилин після того, як з’їли