Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Коли подих стає повітрям

Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

191
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 43
Перейти на сторінку:
високою метою, які, треба думати, були досить поширеними, оскільки з’явилося спеціальне слово на позначення цього явища – «burke» – і Оксфордський словник тлумачить його так: «убити таємно шляхом задушення, також з метою продажу тіла жертви для розтину».) Проте найбільш поінформовані особи – лікарі – майже ніколи не заповідають свої тіла. У такому разі, наскільки поінформовані донори? Як сказав колись один викладач анатомії: «Ти ж не розкриєш пацієнтові кривавих подробиць майбутньої операції, якщо є ризик, що через це він не дасть згоди на операцію».

Але, навіть якби наші донори були достатньо поінформовані, – що цілком можливо, попри твердження того викладача анатомії – найбільше мучить думка не про те, що на них чекає, не про розчленування. Найбільше муляє думка про свою маму, свого тата, своїх бабусь і дідусів, яких може потяти на шматки який-небудь двадцятидворічний студент-медик. Щоразу як я читав план розтину і бачив термін «медична пилка», я думав, що отепер мені точно доведеться блювати. Але насправді мене рідко нудило в анатомці, не нудило навіть тоді, коли я побачив на власні очі «медичну пилку» і переконався, що вона не що інше, як звичайна трохи іржава пилка з дерев’яною ручкою. Щоправда, було таке, що я ледве стримався від блювоти, але сталося це не в анатомці, а біля могили моєї бабусі в Нью-Йорку, яку ми відвідали з нагоди двадцятої річниці її смерті. Там, на могилі, я низько схилився і, ледь не плачучи, просив пробачення – ні, не в покійниці, а в її онуків. Одного разу трапилось так, що син вимагав повернення напівпрепарованого тіла його матері. Вона добровільно заповіла своє тіло, так, – але він не міг далі з цим жити. І я розумів його. І я вчинив би так само. (До речі, тіло матері йому віддали.)

У анатомічній лабораторії ми остаточно об’єктивували померлих, дослівно зводили їх до окремих органів, тканин, нервів і м’язів. Так, у перший день ти просто не в змозі знехтувати людськістю трупа. Але на той час, коли ти власноруч зняв шкіру з кінцівок, оголив м’язи, вийняв легені, розтяв серце, видалив частку печінки, – на той момент вже складно розпізнати людину в цій купі решток. Урешті анатомка стає не стільки переступом чи святотатством, скільки обставиною, здатною зіпсувати щасливі моменти, і усвідомлювати це неприємно. І в ті рідкісні хвилини, коли випадає нагода замислитись, усі ми подумки вибачаємось перед нашими мерцями – не тому, що відчуваємо провину, але тому, що не відчуваємо її.

Однак все це не так просто. Уся медицина, а не лише анатомічний розтин, – це втручання в сакральні сфери. Лікарі втручаються в людське тіло всіма можливими способами. Вони бачать людей максимально незахищеними, наляканими, позбавленими приватності і права на сором. Лікарі приводять людей у світ, а потім супроводжують їхній відхід. Погляд на тіло як на матерію і механізм обертається стриманішим ставленням до найглибших людських страждань. До того ж найглибше людське страждання сприймається просто як виховний засіб. Викладачі анатомії, мабуть, демонструють граничний вияв такого ставлення, проте кожному, хто робив анатомічний розтин, воно властиве тою чи іншою мірою. На самому початку я отримав завдання зробити довгий розтин діафрагми, щоб легше було знайти селезінкову артерію, – і я це зробив так швидко і впевнено, що наш проктор[2] зблід і вжахнувся. І не тому, що я пошкодив важливу структуру, чи неправильно зрозумів завдання, чи зіпсував поле для наступного розтину, а власне тому, що я йому здався таким нестерпно безцеремонним. Вираз його обличчя, його неспроможність висловити свій жаль сказали мені про медицину більше, ніж усі лекції, які я будь-коли відвідував. Я мусив пояснити, що інший викладач дав мені саме таке завдання, а я його просто виконав, – тоді жаль нашого проктора перетворився на гнів, він раптово почервонів і вибіг в коридор.

Бували й простіші випадки. Одного разу, показуючи нам ознаки раку на підшлунковій залозі донора, викладач запитав:

– Скільки років цьому чоловікові?

– Сімдесят чотири, – відповіли ми.

– Так само, як мені, – сказав він, поклав зонд і пішов.

Медичний факультет загострив моє розуміння взаємозв’язків між мисленням, життям і смертю. Я розглядав людину у множинності цих аспектів і на останньому курсі описав свої погляди на прикладі стосунків між лікарем і пацієнтом. Ми, студенти-медики, стикалися зі смертю, з муками, ми доглядали хворих, але водночас були захищені від реальної відповідальності, хоча й відчували її. Студенти-медики проводять перші два роки в аудиторіях, спілкуються, навчаються і читають, і весь цей процес скидається на звичайне продовження бакалаврату. Але моя подруга Люсі, яку я зустрів у перший рік навчання (і яка згодом стала моєю дружиною), завжди вміла проникати в підтекст теоретичних праць. Її здатність любити була майже безмежна і стала повчальною для мене. Одного разу вночі, у мене вдома, Люсі сиділа на дивані і уважно переглядала одну за одною безліч хвилястих ліній кардіограм, ламаючи голову над тим, щоб правильно розпізнати миготливу аритмію. І раптом її пройняв здогад, вона все зрозуміла і розплакалась: кардіограма показувала, що пацієнт не вижив. Ті хвилясті лінії на папері були більше ніж лінії – це були сліди фібриляції шлуночків, аж до асистолії, і вони довели її до сліз.

Ми з Люсі вчилися в Єльському університеті на медицині, коли там ще викладав Шеп Нуланд, але я знав його тільки як читач. Нуланд був славетним хірургом-філософом, його відома книжка про смерть «Як ми вмираємо» побачила світ ще тоді, коли я навчався в середній школі, але потрапила мені до рук вже тут, у Єлі. Я знаю дуже мало книжок, які так точно і вичерпно досліджують цей фундаментальний факт існування: усі організми, чи то золота рибка, чи то людське дитинча, помирають. Я читав її ночами в своїй кімнаті, і особливо запам’яталась мені розповідь про бабусю та її хворобу – як в одному пасажі можна так досконало висвітлити ситуацію в такий спосіб, щоб особисте, медичне і духовне звести воєдино. Нуланд згадував, як він дитиною бавився в гру, у якій щипав шкіру бабусі, відтак спостерігав, скільки часу знадобиться, щоб шкіра повернулась на місце – це була ще одна ознака процесу старіння, яка разом із задишкою вказувала на її «поступове сповзання в застійну серцеву недостатність… через суттєве зниження кількості кисню, що його стара кров здатна приймати від старих легень. Але що найбільше впадало в очі, – вів далі автор, – це те, що вона поволі віддалялася від життя…Невдовзі вона перестала молитися, та

1 ... 10 11 12 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли подих стає повітрям», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли подих стає повітрям"