Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

— Твоя черга, Фалько, — сказала Містле. — Що накажеш собі виколоти?

Фалька торкнулася її стегна й придивилася до татуювання. Зблизька. Містле ласкаво скуйовдила її попелясте волосся. Фалька захихотіла й без жодних церемоній почала роздягатися.

— Хочу таку саму троянду, — заявила. — На тому самому місці, що й у тебе, кохана.

* * *

— Але ж і мишей у тебе, Висогото. — Цірі перервала оповістку, дивлячись на підлогу, де у колі від кинутого каганцем світла юрмився справжній мишачий парад. Можна було собі тільки уявити, що там діялося поза колом, у темряві. — Придався б тобі кіт. Або краще — два коти.

— Гризуни, — кахикнув пустельник, — лізуть до халупи, бо зима йде. А кота я мав. Але той, безчесна тварина, кудись гайнув, згинув.

— Певно загриз його лис або куниця.

— Не бачила ти того кота, Цірі. Якщо його й загризли, то дракон. Не менше.

— Отакий був? Ха, шкода. Він би тим мишам не дозволив у мене по ліжку лазити. Шкода.

— Шкода. Але я думаю, що він повернеться. Коти завжди повертаються.

— Докину до вогню. Холодно.

— Холодно. Диявольськи холодні зараз ночі… А це ж навіть не середина жовтня… Розповідай далі, Цірі.

Цірі мить сиділа нерухомо, задивившись у вогнище. Вогонь на підкинутих дровах ожив, затріщав, загудів, кинув на знівечене обличчя дівчини золотий блиск і рухливі тіні.

— Розповідай.

* * *

Майстер Альмавера наколював, а Цірі відчувала, як сльози витискаються у неї з кутиків очей. Хоча вона завбачливо задурила себе перед процедурою вином і білим порошком, біль був нестерпний. Вона стискала зуби, аби не застогнати. Але не стогнала й, зрозуміло, вдавала, що не звертає уваги на голки, а сам біль зневажає. Намагалася, наче нічого не сталося, брати участь у розмові, яку Щури вели з Готспорном, людиною, яка намагалася вдавати купця, але яка — окрім того факту, що жила з торговців, — із торговцями нічого спільного не мала.

— Чорні хмари скупчилися над вашими головами, — говорив Готспорн, проводячи по обличчях Щурів темними очима. — Мало того, що на вас полює префект з Амарілло, мало того, що Варнхагени, мало того, що барон Касадей…

— Отой? — скривився Ґіселер. — Префекта й Варнхагенів я розумію, але з чого б то якийсь там Касадей так щодо нас затятий?

— Заскавчав вовк по-баранячому, — усміхнувся Готспорн, — та ще й жалібно, бе-бе, ніхто мене не любить, ніхто мене не розуміє, куди не піду, камінням кидають, «геть!» кричать, за що так, за що така кривда й несправедливість? Дочка барона Касадея, дорогенькі мої Щури, після пригоди над річкою Плішкою до сьогодні хворіє, у гарячці лежить…

— Аааа, — пригадав собі Ґіселер. — Карета із четвіркою тарантових[3]! То та панна?

— Та. Зараз, як я й мовив, хворіє, ночами прокидається із криком, пана Кейлі згадує… Але особливо панну Фальку. І брошку, пам’ять за матусею-небіжчицею, яку ту брошку панна Фалька насильно із сукні її здерла. Повторюючи при тому всякі різні слова.

— Там аж ніяк не у тому справа! — крикнула з-за столу Цірі, маючи можливість криком погамувати біль. — Ми барону неповагу й деспект виказали, дозволивши, аби вона незайманою пішла! Треба було зграти панянку!

— І справді. — Цірі відчувала погляд Готспорна на своїх голих стегнах. — Бо то ж велика неповага — не зграти. Не дивина, що ображений Касадей збройну гассу скликав, нагороду визначив. Клявся публічно, що всі ви головами вниз повиснете з крокштинів[4] на мурах його замку. Також обіцяв, що за ту здерту з дочки брошку з панни Фальки здере він шкіру. Пасами.

Цірі вилаялася, а Щури зайшлися диким реготом. Іскра чхнула і страшенно обшмаркалася: фісштех подражнював їй слизову.

— Ми ті погоні вертіли собі, — заявила, витираючи шарфиком ніс, уста, підборіддя і стіл. — Префект, барон, Варнхагени! Гонять нас, але не здогонять! Ми — Щури! За Вельдою ми три зиґзаґи зробили, а ті дурні зараз ген у бік гонять, по холодному сліду. Раніше, ніж у себе прийдуть, задалеко опиняться, аби завертати.

— Та нехай би й завернули! — запально сказав Ассе, який певний час тому прийшов уже з варти, на якій його ніхто не заступив і заступати наміру не мав. — Порубаємо їх, та й уся історія!

— А точно! — крикнула зі столу Цірі, забувши вже, як минулої ночі утікали вони від погоні через села над Вельдою і який вона тоді мала страх.

— Добре. — Ґіселер гепнув долонею об стіл, кладучи різко край галасливій балаканині. — Кажи, Готспорне. Бо я ж бачу, що ти хочеш нам про щось сказати, про щось важливіше за префекта, Варнхагенів, барона Касадея і його вразливу дочечку.

— Бонгарт вашим слідом йде.

Запала тиша, незвичайно довга. Навіть майстер Альмавера перестав на мить колоти.

— Бонгарт, — повторив протягло Ґіселер. — Стара сива сволота. Файно ми комусь мусили досадити.

— Комусь багатому, — кивнула Містле. — Не кожного на Бонгарта вистачить.

Цірі вже хотіла спитати, хто отой Бонгарт, але випередили її — майже одночасно, єдиним голосом — Реф і Ассе.

— То мисливець за нагородами, — похмуро пояснив Ґіселер. — Раніше начебто жовнірською долею перебивався, тоді — мандрівною торгівлею, врешті взявся за вбивства людей за нагороду. Сучий син, яких мало.

— Говорять, — досить безтурботно сказав Кейлі, — що коли б усіх, кого Бонгарт засік, на одному жальнику схотіли поховати, той жальник на половину морга[5] мав би бути.

Містле насипала білого пороху в заглибину поміж великим і вказівним пальцем, різко вдихнула.

— Бонгарт ганзу Великого Лотара розбив, — сказала. — Засік його й брата, того, що Мухоморцем звали.

— Кажуть: ударом у спину, — кинув Кейлі.

— Також Вальдеса забив, — додав Ґіселер. — А як Вальдес загинув, то розпалася і його ганза. Одна з кращих була. Порядне, круте гуляйполе. Чьоткі чуваки. Думав я свого часу до них пристати. До того, як ми знюхалися.

— Усе правда, — сказав Готспорн. — Такої ганзи, як ганза Вальдеса, не було другої — і не буде. Пісні про те співають, як вирвалися вони з облави під Сардою. Ото голови буйні, ото вмілість кавалерська! Мало хто з ними зрівнятися міг.

Щури раптом замовкли і втупили в нього очі, блискучі й