Читати книгу - "Який чудесний світ новий!"

довгого коридору і, відчинивши двері з написом «ДІВОЧА РОЗДЯГАЛЬНЯ», занурилася в оглушливий і хаотичний вир грудей, рук і нижньої білизни. Потоки гарячої води бризкали і клекотіли в сотнях ванн. З гуркотом і шипінням відразу вісімдесят вібровакуумних масажних машин одночасно присмоктувалося до пружної й засмаглої плоті вісімдесяти розкішних представниць жіночої статі, старанно їх розтираючи.

Всі намагалися перекричати одна одну. З синтетичної музичної машини лунало соло корнета.

— Привіт, Фанні, – гукнула Леніна молодій жіночці, чия шафка й вішак були поруч.

Фанні працювала в пляшкувальній кімнаті і мала таке саме прізвище – Краун. Але цей збіг не був аж таким незвичним, якщо врахувати, що на два мільярди мешканців планети припадало лише десять тисяч різних імен.

Леніна потягла вниз блискавку спочатку на своїй куртці, тоді обидвома руками подвійну блискавку на штанах і врешті ще одну на нижній білизні. Не скидаючи черевиків і панчіх, вона рушила до ванн.

Вдома, дім – кілька малесеньких кімнаток, у яких ледве можуть розміститися чоловік, періодично вагітна жінка і ціла зграя хлопців і дівчат різного віку. Жодного повітря, жодного простору; далеко не стерильна тюрма; темрява, хвороби і сморід.

(Контролер так яскраво це все змалював, що один із хлопців, чутливіший за решту, страшенно зблід і його мало не знудило.)

Леніна вийшла з ванни, витерлася насухо рушником, схопила довгу еластичну трубку, що стирчала зі стіни, а тоді націлилася нею на свої груди, немовби вирішила покінчити життя самогубством, і натисла спусковий гачок. Струмінь теплого повітря обсипав її шовковистим порошком тальку. На невеличких краниках над умивальником були позначки різних парфумів, і, тримаючи в руці панчохи й черевики, вона рушила на пошуки вільної вібровакуумної машини.

А ще вдома панувала як фізична, так і психологічна вбогість. Психологічно це була кроляча нора, гноївка з випарами цього вщерть перенасиченого життя, просмердженого душевними турботами. Які задушливі інтимності, які загрозливі, божевільні, паскудні стосунки поміж членами родинного угруповання!

Мати маніакально виношувала своїх дітей (своїх дітей)... опікувалася ними, мов кицька кошенятами; але кицька, що може говорити, що може сказати: «Моя дитинка, моя дитинка», повторюючи це знову і знову. «Моя дитинка, ой-ой, біля моїх грудей, маленькі рученята, голодненька, яка ж це невимовна болюча втіха! А тоді моя дитинка засинає, моя дитинка засинає з бульбашечкою білого молочка в кутику її ротика. Моя дитинка засинає, люлі-люлі...»

— Так, – похитав головою Мустафа Монд, – вам є від чого здригнутися.

— З ким ти зустрічаєшся сьогодні? – поцікавилася Леніна, повернувшись від віброапарата, наче перлина, що світиться зсередини рожевим сяйвом.

— Ні з ким.

Леніна здивовано вигнула брови.

— Я останнім часом якась сама не своя, – пояснила Фанні. – Доктор Веллс порадив мені скористатися замінником вагітності.

— Але ж тобі, золотце, лише дев’ятнадцять. Перші замінники вагітності не обов’язкові до двадцяти одного року.

— Я знаю, дорогенька. Але декому краще починати раніше. Доктор Веллс казав мені, що брюнетки з широким тазом, як у мене, можуть користатися замінником вагітності з сімнадцяти років. Отже, я вже, навпаки, запізнилася на два роки. – Вона відчинила дверцята своєї шафки і показала на цілу низку коробочок і флакончиків з етикетками на верхній полиці.

— Сироп Жовтого Тіла, – прочитала вголос Леніна одну з етикеток. – Оварин, гарантовано свіжий: не вживати після 1-го серпня р.ф. 632. екстракт молочної залози: приймати тричі на день, перед їдою, запиваючи водою. Плацентин: що три дні вводити інтравенно 5мл... Ой! – здригнулася Леніна. – Як я ненавиджу ті інтравенки, а ти?

— Я теж. Але ж коли вони допомагають... – Фанні була вельми розсудлива дівчина.

Наш господь Форд... або ж наш господь Фрейд, як він волів сам себе називати з якоїсь незбагненної причини, коли починав говорити на теми психології... наш господь Фрейд був перший, хто відкрив нам очі на страхітливі загрози родинного життя. Світ був переповнений батьками... а отже, потопав у нужді; був переповнений матерями... і, відповідно, всілякими збоченнями, від садизму до цнотливості; переповнений братами, сестрами, дядьками, тітками... світ захлинався в самогубному божевіллі.

— А все ж таки серед дикунів Самоа, на деяких островах біля берегів Нової Гвінеї...

Тропічне сонце лягало теплим медом на оголені тіла дітей, що безладно стрибали одне на одного серед зарослів квітучого гібіскуса. Рідний дім був у будь-якій з двадцяти вкритих пальмовим листям хатинок. На островах Тробріан зачаття вважалося роботою духів роду; ніхто навіть не чув нічого про батьківство.

— Крайнощі, – мовив Контролер, – сходяться. Бо інакше й бути не могло.

— Доктор Веллс каже, що тримісячний замінник вагітності поліпшить моє здоров’я на три-чотири роки вперед.

— Ну, маю надію, що він правий, – відказала Леніна. – Але ж, Фанні, невже ти справді хочеш сказати, що впродовж наступних трьох місяців ти не будеш...

— Ой, та ні, дорогенька. Лише тиждень-два, і це все. А вечір я проведу в клубі, граючи музичний бридж. Ти теж кудись підеш?

Леніна кивнула головою.

— А з ким?

— З Генрі Фостером.

— Знову? – На милому округлому личку Фанні з’явився не надто доречний вираз несхвального й обуреного здивування. – То ти ще й досі зустрічаєшся з тим Генрі Фостером?

Матері й батьки, брати і сестри. А ще ж були чоловіки, жінки, коханці. Моногамія і романтичне кохання.

— Хоч ви, мабуть, і не знаєте, що це таке, – припустив Мустафа Монд.

Вони заперечно похитали головами.

Сім’я, моногамія, романтика. Скрізь обмеженість, скерування імпульсів і енергії у вузьке русло.

—  Але ж усі ми належимо одне одному, – завершив він цитуванням гіпнопедичної приказки.

Студенти закивали головами, рішуче погоджуючись із цією констатацією, яку після шістдесяти двох тисяч повторів у темряві вони сприймали вже не просто як щось вірогідне, а як аксіому, таку очевидну, що не піддається жодному сумніву.

— Ну, але ж, – почала виправдовуватися Леніна, – я зустрічаюся з Генрі лише чотири місяці.

— Лише чотири місяці! Мені це подобається. Ба більше, – не вгавала Фанні, осудливо тикаючи на неї пальцем, – увесь цей час у тебе нікого, крім Генрі, не було. Хіба не так?

Леніна густо почервоніла; проте в її очах і в тоні її голосу відчувався виклик.

— Так, у мене нікого не було, – кинула вона доволі різко. – І я, до речі, зовсім не розумію, чому ще хтось мав би бути.

— Ой, вона зовсім не розуміє, чому ще хтось мав би бути, – передражнила