Читати книгу - "Таргани"

імена нелегко запам’ятати. Напевно, те саме вірно щодо його власного імені. Нхо був по-хлоп’ячому сухорлявий, коротко підстрижений, з відкритим, привітним обличчям. Але Харрі знав, що за кілька років цей вираз зміниться.

— Стоп, — сказав він. — Можеш повторити останні слова?

— Квитки тоталізатора, сер.

— Посол, мабуть, відвідував перегони, — сказала Крамлі. — Що ж, популярний вид спорту в Таїланді.

— А це що таке?

Харрі нахилився до водійського місця й підняв прозору пластикову ампулу, що застрягла в щілині між спинкою й сидінням.

Поліцейський глянув у свій список, але нічого такого там не знайшов.

— У подібних ампулах випускається рідкий екстазі, — пояснила Крамлі, підійшовши ближче, щоб розглянути знахідку.

— Екстазі? — Харрі похитав головою. — Літні християнські демократи, може, і злягаються в борделях, але препарати не вживають.

— Ампулу перевіримо, — відповіла Крамлі. Було помітно, що вона незадоволена — ще б пак, проґавити такий доказ.

— А тепер поглянемо, що в нас іззаду, — продовжував він.

Багажник машини був настільки ж охайний і чистий, наскільки захаращеним виявився салон.

— Акуратист, — зробив висновок Харрі. — У салоні, швидше за все, орудують дружина й дочка, але в багажник він їх не пускає.

У світлі кишенькового ліхтарика, наведеного Крамлі, блиснув ящик з інструментами. Тут усе сяяло чистотою, і лише трохи вапна на викрутці свідчило про те, що цей інструмент використовували.

— Ще трохи віктимології, хлопці. Припускаю, що Мольнес особливо майстровим не був. Цей інструмент жодного разу не вступав у контакт із двигуном. Зате його використали, щоб повісити вдома, на кам’яній стінці, скажімо, сімейний портрет.

Тієї ж миті у нього над вухом радісно задзвенів комар. Харрі ляснув себе по щоці, відчувши долонею вологий холод власної шкіри. Сонце вже сіло, але спека не спадала, зате вітер стих, і здавалося, що волога сама виступає із землі в них під ногами й так просочує повітря, що його можна пити як воду. Поруч із запасним колесом лежав домкрат, що на вигляд теж жодного разу не використовувався, і ще вузький коричневий шкіряний кейс, цілком доречний у машині дипломата.

— Що в кейсі? — запитав Харрі.

— Він замкнений, — відповіла Крамлі. — Автомобіль формально вважається територією посольства й тому не входить у нашу юрисдикцію, так що ми не маємо права його розкривати. Але якщо серед нас представник Норвегії, то ми, можливо…

— Шкода, але в мене немає дипломатичного статусу, — сказав Харрі, дістав кейс із багажника й поклав його на землю. — Але я кажу, що цей предмет більше не перебуває на норвезькій території, і тому пропоную вам розкрити його, поки я сходжу в хол і поговорю із власником мотелю.

І Харрі повільним кроком перетнув патіо. Ноги набрякли після авіаперельоту, сорочка намокла від поту, хотілося пити. Якщо не зважати на все це, то знову зайнятися справою виявилося не так уже й погано. Від останнього разу пройшло чимало часу. Він помітив, що «м» на вивісці теж згасла.

Розділ 7

«Ванг Лі, менеджер», — було написано на візитівці, яку простягав Харрі чоловік за стійкою; можливо, це був натяк, що краще б зайти якось іншим разом. Кістлявий, у квітчастій сорочці, власник мотелю зіщулився й усім своїм виглядом показував, що не бажає мати з Харрі жодних справ, принаймні зараз. Він зосередився на паперах, але, побачивши, що Харрі досі тут, незадоволено фиркнув.

— Я бачу, ви дуже заклопотана людина, — сказав Харрі. — Тому пропоную швидше закінчити бесіду. Головне, щоб ми зрозуміли один одного. Адже я іноземець, а ви таєць…

— Я не таєць. Я китаєць, — знову фиркнув він.

— Гаразд, виходить, і ви тут чужоземець. Річ у тому, що…

Через стійку почулися якісь звуки, що, ймовірно, означали презирливий сміх. У всякому разі, Ванг Лі відкрив рот, показавши рідкі темні зуби.

— Ніякий я не чужоземець. Китаєць. Це ми рухаємо Таїланд уперед. Нема китайців — нема бізнесу.

— Прекрасно. Ви бізнесмен, Ванге. Тоді в мене є ділова пропозиція. Ви володієте місцевим борделем, це факт, скільки б ви не перегортали свої папірці.

Китаєць рішуче захитав головою.

— Ніяких повій. Просто мотель. Номери внайми.

— Тоді заспокойтеся, мене цікавить тільки вбивство, я не займаюся сутенерами. І не збираюся займатися ними. А тому в мене є ділова пропозиція. У Таїланді не зважають на публіку типу вас, хоча б тому, що вас таких тут багато. І просто заявити на вас, думаю, марно, ви, мабуть, пхаєте комусь бати в конверті, щоб вас не притисли. Тому ви нас не дуже й боїтеся.

Власник мотелю знову замотав головою.

— Ніяких грошей. Це незаконно.

Харрі посміхнувся.

— Наскільки мені відомо, Таїланд посідає третє місце у світі за рівнем корупції. Будь ласка, не треба мати мене за ідіота.

І Харрі знизив голос. Погрози, як правило, діють ефективніше, коли вимовляються спокійним тоном.

— Ваша проблема, та й моя теж, полягає в тому, що вбитий у готельному номері — дипломат моєї країни. І якщо мені доведеться доповісти про наші підозри, що вбивство скоєне в борделі, справа набуває політичного значення, і тоді ваші друзі з поліції вже не зможуть вам допомогти. Місцева влада буде змушена прикрити мотель, а Ванг Лі потрапить до в’язниці. Таким чином, вони виявлять добру волю й продемонструють, що в цій країні дотримуються закону. Чи не так?

Важко було вгадати з непроникного азіатського обличчя, чи влучив Харрі в ціль.

— Можна піти іншим шляхом, і тоді я доповім, що цю людину запросила на побачення жінка, а мотель був обраний випадково.

Китаєць поглянув на Харрі. І швидко закліпав, немов йому в око потрапила порошинка. Потім він повернувся, відкинув килим, за яким ховався дверний проріз, і махнув Харрі рукою. За килимом виявилася крихітна кімната, у ній стояли стіл і два стільці, і китаєць жестом запросив Харрі сісти. Він поставив перед ним чашку й налив у неї чаю із чайничка. Повітря наповнилося різким ароматом перцевої м’яти, навіть в очах защипало.

— Жодна з дівчат не хоче тут більше працювати, поки в мотелі залишається труп, — вимовив Ванг. — Коли ви його заберете?

Бізнес є бізнес у будь-якій країні світу, подумав Холе й запалив сигарету.

— Це залежить від того, як швидко ми з’ясуємо, що тут сталося.

— Той чоловік прибув сюди близько дев’ятої вечора і сказав, що хоче номер. Вивчив меню й заявив, що хоче бачити Дім, але спершу він має відпочити. Сказав, що подзвонить і викличе її. Я нагадав йому, що він зобов’язаний внести погодинну оплату. Він погодився й одержав ключ.

— Що значить меню?

Китаєць простягнув йому щось, справді схоже на меню. Харрі