Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

вусах — шматочок її комбіне або, може, трусів. Я пожбурив на них валізу. Не міркував про це — в голові у мене гуло від жаху й огиди, — а просто кинув. Валіза потрапила їй на коліна. Більшість пацюків, та, либонь, усі доволі легко її уникнули. А тоді кинулися до круглої чорної діри, котру до того був прикривав матрац (вони його, мабуть і відвалили своєю масовою вагою), і вмент зникли. Я добре знав, що то за діра: жерло труби, по якій подавалася вода до лотків у корівнику, поки її рівень зовсім не впав і колодязь став зайвим.

Сукня на ній заспокоїлася, вляглася. Фальшиве дихання припинилося. Але вона дивилася на мене, а те, що здавалося клоунською усмішкою, тепер виглядало жахливим вищиром Медузи Горгони. Я помітив сліди пацючих укусів на її щоках, мочка з одного вуха пропала.

— Боже правий, — прошепотів я. — Арлетт, мені так жаль.

«Твої вибачення не приймаються, — здавалося, говорить її погляд. — А коли мене знайдуть отаку-от, з погризеним пацюками мертвим лицем і зжованою в мене під сукнею білизною, ти відразу ж блискавкою відлетиш до Лінкольна. І останнє, що ти побачиш, буде моє обличчя. Ти бачитимеш мене, коли електрика буде смажити тобі печінку і вогнем палитиме твоє серце, а я усміхатимусь».

Я поклав на місце ляду і поплентався до корівника. Там ноги мене зрадили і, якби був на сонці, я майже напевне зомлів, як Генрі минулої ночі. Але я досяг тіні, і після того як посидів хвилин п’ять, похиливши голову майже до колін, я знову відчув себе самим собою. Пацюки дісталися до неї — ну то й що? Хіба не до всіх нас вони дістаються кінець-кінцем? Пацюки й хробаки? Рано чи пізно найміцніша домовина розвалюється і впускає життя живитися смертю. Такий у світі закон, тож яка різниця? Коли зупиняється серце й задихається мозок, наші душі або відлітають десь деінде, або просто мерхнуть. Як би воно не було, нас вже нема на місці, нікому відчувати, як обгризається з кісток, як пожирається наша плоть.

Я вирушив до будинку і вже дійшов до ґанку, коли раптом мене зупинила думка: а як же те смикання? Що, як вона була жива, коли я закинув її у колодязь? Що, як вона була все ще жива, паралізована, нездатна поворушити нічим, окрім порізаних пальців, коли пацюки вилізли з труби і розпочали своє мародерство? Що, як вона відчувала того, котрий пробрався до її вигідно збільшеного рота і взявся...

— Ні, — прошепотів я. — Нічого вона не відчувала, бо ніякого смикання не було. Не смикалася вона. Вона була вже мертва, коли я її туди вкинув.

— Татуню? — погукав Генрі заспаним голосом. — Тату, це ти?

— Так.

— З ким ти балакаєш?

— Ні з ким. Сам до себе.

Я увійшов у дім. Він у спідній сорочці й трусах сидів біля кухонного столу зі збентеженим, нещасним виглядом. Волосся в нього стирчало вихорами, це нагадало мені, яким він був колись пуцьвірінком, як, регочучи, ганявся за курчатами по двору, а його песик Бу (тепер давно вже померлий) за ним по п’ятах.

— Хотілося б мені, щоб ми цього не робили, — промовив він, коли я сів напроти нього до столу.

— Що зроблено, то зроблено, і не може бути переробленим, — відповів я. — Скільки разів я тобі це повторював, синку?

— Та, либонь, мільйон, — він посидів кілька секунд із похиленою головою, а тоді підвів очі на мене. Почервонілі, налиті кров’ю очі. — Нас схоплять? Ми потрапимо у в’язницю? Чи...

— Ні. Я маю план.

— Ти вже мав план, що їй не буде боляче! І сам знаєш, що вийшло!

У мене аж рука засвербіла, так схотілося дати йому ляпаса тому довелося утримувати ту руку другою. Не на часі були взаємні претензії. Крім того, він був правий. У тому, що все пішло неправильно, винен я. «Окрім пацюків, — подумалось мені. — Вони не моя вина». Втім, насправді моя. Звісно, моя. Якби не я, вона б зараз поралась біля печі, готувала обід. Мабуть, розводячись знову й знову про ту сотню акрів, авжеж, але натомість жива та здорова, замість того щоб сидіти там,  у колодязі.

«Пацюки вже напевне повернулися, — прошепотів голос у глибинах мого мозку. — їдять її. Закінчать м’які частини смачні, делікатесні, а потім...»

Генрі потягнувся через стіл торкнутися моїх зчеплених рук. Я здригнувся.

— Вибач, — промовив він. — Ми в цій справі разом.

Я був йому щиро вдячний за такі слова.

— Все з нами буде гаразд, Генку; якщо голови в нас залишатимуться тверезими, все буде добре. А тепер вислухай мене.

Він вислухав. З якогось моменту почав кивати. Коли я закінчив, він поставив мені єдине запитання: коли ми почнемо засипати колодязь?

— Поки ще рано, — відповів я.

— А це не ризиковано?

— Так, — кивнув я.

* * * * *

Через два дні, лагодячи ділянку огорожі приблизно за чверть милі від ферми, я побачив велику хмару куряви, що поволочилася над нашим путівцем від з’їзду на нього з шосе Омаха — Лінкольн. До нас прямували гості з того світу, частиною якого так пристрасно бажала стати Арлетт. Заткнувши за пояс молоток та обв’язавши собі поперек теслярським фартухом, у довгій кишені котрого деренчала купка цвяхів, я вирушив назад до хати. Генрі ніде не було видно. Ймовірно, він спустився до ручаю скупатися; можливо, спав у себе в кімнаті. Коли я дістався двору і вже сидів на дровітні, я впізнав машину, що волочила за собою півнячий хвіст: «Червона Бейбі»[15], вантажівка Ларса Ольсена. Ларс був ковалем у Гемінгфорд-Хоум і ще гуртовим молочарем. Він також, за відповідну плату, міг прислужитися як шофер, і саме цю функцію він виконував того червневого дня. Машина заїхала на подвір’я, змусивши спурхувати в неї з-під коліс Джорджа, нашого дратівливого півня, разом з його курячим гаремом. Раніше навіть, ніж устиг докашлятися до смерті мотор, з пасажирського боку кабіни вибрався якийсь дорідний чоловік, закутаний у довгополий сірий пильник. Він зняв з обличчя окуляри-консерви, оголивши великі (й комічні) білі кола навкруг очей.

— Вілфред Джеймс?

— До ваших послуг, — відповів я, підводячись. Почувався я доволі спокійно. Можливо, почувався б інакше, якби він прибув на казенному «Форді» з зіркою на борту. — Ну, а