Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

в тилу ворога сміливою, відважною, винахідливою розвідницею.

Різний вік. Різний досвід. Різні характери.

Коли Груша пішла в перший клас, я вже вчителював.

21 червня в школі, де вчилася Груша, був бал. До світанку ходили щасливі випускники тихими вулицями районного містечка, не знаючи, що вже почалася війна.

У ніч на 22 червня я сидів у президії на святкових зборах львівських учителів, а Олексія у той час разом із його взводом зв'язківців підняли по бойовій тривозі.

Так, все було в нас різне. Але єднало нас головне, спільне — радянське життя.

… Напередодні вильоту нашої групи мене знову викликав Павлов.

— Наказ про твоє призначення командиром групи підписано, — сказав він. — Ми дуже розраховуємо на твій педагогічний досвід. Головне — об'єднати, згуртувати членів групи. В нашому ділі варіант по Крилову: лебідь, рак та щука — ніяк не годиться. Чотири голоси повинні злитися в один «Голос». І при цьому дуже важливо зберегти, розвинути індивідуальність кожного.

— Буду старатися.

— Заступник у тебе хороший. Правда, запальний. Ти студи, але в міру. Подружилися?

— Начебто.

— Вас багато чого навчили. Але справжня наука тільки починається. Вам слід використати досвід Комара. Ти не дивись, що молода. Вважай, три місяці одна за всю групу в тилу працює.

— Зрозуміло.

— І пам'ятай, що я казав про групу. Чотири пальці нарізно — просто чотири пальці, разом — майже кулак. Ну, будь здоров і здрастуй, Голос. До зустрічі десь у Кракові.

ЯК ЦЕ ПОЧИНАЛОСЯ

Моє довоєнне житія мало чим відрізнялося від життя мільйонів радянських людей. Я народився в Катеринославі (Дніпропетровськ) за три роки до революції, на Першій Чечелівці — брудній робітничій околиці. Батька, Степана Березняка, забрали в солдати ще до мого народження. Провоював він всю імперіалістичну. Перший мій спогад пов'язаний саме з ним…

Мене, трирічне хлопченя, дуже налякав чужий дядько своєю густою рудою щетиною. Щетина кололася, я став вириватися, заплакав і з місяць уперто називав батька дядьком. А «дядько» побрився, попарився в бані, відмив окопний бруд — і виявився молодою, веселою, невичерпною на витівки людиною.

З фронту він привіз лише гармошку. Репертуар його був великий. Батько воював під Бобруйськом, у Пінських болотах, де, очевидно, подружився з «Лявонихою». Пам'ятаю ще «На сопках Маньчжурії», «Ой під вишнею, під черешнею», «їхав козак на війноньку», «Ой, степ, ти мій степ»…

Все життя батько столярував. Ніколи не хворів. До останнього дня рішуче відмовлявся йти на пенсію. Так і помер робітником на семидесятому році, в 1954-у. І не довідався, чим же насправді займався його син на війні, відбувши в невідомому напрямку в січні 1944 року…. Незабутні піонерські роки!..

На станції Помічна я навчався в залізничній семирічній школі. Співав про картоплю-розкартоплю, смачнішої за яку не знайти на всьому білому світі. Вогнищами прокрилювалися сині ночі в степу за Помічною. А ми, притулившись один до одного, затамувавши подих, слухали нашого директора Івана Степановича. Тепер я розумію, який то був чудовий історик. В його розповідях оживали Спартак і Рилєєв, Гарібальді й комунари Парижа. Плив назустріч своєму безсмертю «Потёмкин»… І ніби із полум'я зводилися Котовський, Блюхер, Фрунзе, Дзержинський — справжні рицарі революції, а поруч з ними — перші комсомольці нашого краю.

В таку ніч я вперше почув слово «підпільник». Коли денікінці захопили Катеринослав, багато комсомольців пішло в підпілля. Їх вистежувала денікінська контррозвідка, смерть чатувала на них, а вони боролися.

Бачу задумливе, у відблисках згасаючого багаття обличчя Івана Степановича, чую його глухуватий голос:

— Гвозди б делать из этих людей –

Крепче б не было в мире гвоздей!

Я вступив до комсомолу в 1930 році, у самий розпал колективізації. За порадою директора став студентом Кіровоградського педтехнікуму.

В сімнадцять років одержав призначення в Іванівську початкову школу на Кіровоградщині. Як я кляв себе, свій вибір професії в перші дні роботи! Що й казати, спогади не з приємних. Але… з пісні слова не викинеш. Невдалі були мої перші кроки на педагогічній ниві.

Тридцять сім пар очей вимагали уваги, тридцять сім дитячих ротів запитували, скаржились, пхинькали, розмовляли, коли треба було слухати мене, і мовчали, звичайно, на зло вчителю, коли той домагався відповіді.

Розчарування охопило мене і я… втік у Дніпропетровськ. Поступив у гірничий інститут. Але, провчившись два роки, відчув, що геологом не стану. Чим далі відходив од школи, тим більше вабило до неї. І пішов я з повинною в облвно.

І знову школа. Тепер я в селі Веселому на Дніпропетровщині викладаю математику в 5–7 класах. Уже було більше знань, більше життєвого досвіду, зникли розгубленість і страх перед дітьми. Проте вчителем мене зробило інше: мужність, душевна краса моїх школярів у ту тяжку, голодну зиму.

Радянська влада зробила все, щоб врятувати дітей.

У школі готували гарячі сніданки: чай, пшоняний суп. Я не пригадую випадку, щоб хтось із моїх учнів перехопив сніданок свого товариша. Ослаблим, знесиленим, які не могли ходити до школи, мої учні носили їжу додому. І знову ж таки не було випадку, щоб хтось дорогою з'їв сніданок хворого товариша.

Багато чого навчили мене тієї зими мої учні. Два уроки я засвоїв назавжди: в будь-якій біді, за будь-яких обставин залишатися людиною; і — завжди бачити, будити в людині Людину.

Я і понині вдячний моїм веселівським учням: вони зробили мене вчителем.

Що було потім?

Викладаючи в школі, заочно навчався в учительському, потім педагогічному інституті. Пройшов по всіх наросвітівських щаблях: учитель, завуч, директор школи, інспектор райвно, завідуючий районним відділом народної освіти в Петропавлівському районі.

Багатим подіями був для мене, зокрема, 1939 рік. У червні мене нагородили медаллю «За трудову доблесть». У жовтні прийняли в партію. Минуло кілька днів після партійних зборів — викликають в обком, потім у Центральний Комітет КП(б)У. В Києві дізнався: посилають на роботу в щойно визволені західні області України. Так я став завідуючим Шевченківським райвно міста Львова.

Влітку 1940 року мене обрали депутатом Львівської міськради, а незабаром призначили завідуючим Львівським міським відділом народної освіти.

Досвіду, знань, уміння розбиратися в людях — багато чого не вистачало двадцятип'ятирічному завідуючому міськвно. Виручала молодість — енергія, завзяття.

Львів'яни жадібно потяглися до знань. Протягом кількох передвоєнних місяців ми відкрили у місті десятки нових шкіл, два педучилища. Вперше за багато років у древніх стінах університету знову залунала українська мова.

Роботи було багато. Прийом відвідувачів, інспектування шкіл, засідання, численні депутатські обов'язки.

Мені щастило на хороших людей. Звела мене доля, зокрема, з талановитим журналістом і чудовою