Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

Однак не було каніфолі, й Ота неспокійно човгав тенісними черевиками по дошках палуби — чи вони не сковзають. Він уже не боявся, бо знав, що його жде, й змирився зі своєю долею. Але водночас розумів, що було б безглуздо здатися на волю випадку. Кілька разів він підстрибнув, немов через скакалку. Відчув, що ноги його налиті свинцем і що він важкий, наче після весільного бенкету. Як ніколи, йому бракувало тренування… Він спробував випад правою і лівою рукою; кулаки були такі легкі, що він. навряд чи збив би ними навіть яблуко. Принаймні йому так здалося: важкі ноги, легкі руки. Справжня катастрофа.

Матроси ще закріплювали канат, проте він уже рушив до імпровізованого рингу, навіть не усвідомлюючи, навіщо це робить; мабуть, щоб не стояти отак по-дурному на місці, а може, щоб прискорити події й щоб усе було позаду. Знову зробив випад. Перевірив трюк Фіцмауріца — вдаваний удар лівою рукою в підборіддя супротивника, щоб змусити його відкритись, а тоді…

А тоді нічого. Ота захитався, наче хтось підрубав йому ноги. Коли б не канат, на який він важко ліг і об який здер собі шкіру на крижах, то, мабуть, упав би. Збентежено озирнувся. Віддалік побачив Гадюку — той, на щастя, балакав з Перрейрою й нічого не помітив. Злякано глянув на дошки палуби, чи, бува, на чомусь не спіткнувся. Ні, всі щілини були гладенько залиті смолою… А втім, він не міг з певністю сказати — спіткнувся об щось чи зачепився. Просто якась невидима сила забрала в нього з-під ніг палубу саме в ту частку секунди, коли він відхилився й звівся навшпиньки, щоб послати удар з усієї сили. Враження було таке, ніби нахилився ринг…

І це справді було так: хитнувся пароплав.

Тепер Ота знав це вже напевно. Пароплав справді хитався. Поволі, майже непомітно, але все-таки хитався. Поки Ота стояв, розчепіривши ноги, він не відчував нічого. Але тієї миті, коли-його щось штовхнуло назад, він саме звівся навшпиньки, усе тіло напружилося й центр ваги перемістився кудись угору, здавалось, аж у горло.

Це було жахливо. Незвичайний ринг, хистка підлога, незвичайне середовище. Ота зціпив зуби, щоб не закричати про це. Все одно нічого не помогло б. Краще це проковтнути, бути уважним і надто не танцювати, прикипіти ногами до палуби, по-боксерському це чи ні…

— Ready?[8] Починайте! — вигукнув Перрейра, скинув піджак і вийшов з Гадюкою на ринг.

— Де рефері? — запитав Ота.

— Ось, — тицьнув на себе пальцем Перрейра.

— Що? Я протестую!

— Не відкручуйтесь, — засміявся Перрейра. — Це справді так, і нічого тут уже не вдієш: рефері — я.

5

Ота Скала чекав у своєму кутку, повернувшись обличчям до публіки, й дивився на Марселя Петіжана, чемпіона Ельзасу, який стояв поруч стюарда з секундоміром у руці. Бачив, як Марсель підняв руку, як стюард підняв паличку… і тієї ж миті, коли пролунав удар гонга, подумав, що навряд чи почує другий удар, який сповістить про закінчення раунду.

Ота обернувся. Гадюка стояв майже посеред рингу — певно, вискочив із свого кутка, як хижак, хоч гонг іще лунав; хотів, видно, якнайскоріше закінчити цей двобій, з якнайбільшим ефектом і славою. Він уже скинув майку. Величезні маслаки, пучки м'язів, які блищали, наче мідні лати, робили його ще більшим. Здавалося, очі у нього заплющені, проте бачив він добре. Його правиця несподівано випросталася, наче кийок, цілячись в Отине підборіддя, точніше, в кінчик Отиного підборіддя, коли мозок дав кулакові наказ ударити. Але Ота відхилився, і «кийок» просвистів у повітрі… Мить — і Гадюка знову насторожі, готовий до нападу, тимчасом як примружені, мов невидющі, очі шукали нову ціль. Ота знав, що Гадюка знову цілитиме в підборіддя.

Він знав це так само певно, як і першого разу, коли встиг одхилитися, бо прочитав усе в Гадючиних примружених очах. Це було на подив легко. Гадюка дивився туди, куди хотів послати кулак, і його повіки, хоч і напівзаплющені, не змогли приховати напрямок погляду або змінити його. Холодні, зелені, гадючі очі, що проглядали крізь щілини, телеграфували про небезпеку, а Ота навчився читати такі телеграми ще вдома.

Колись у Броді у них був чудовий боксер, теж вельтер, який зазнавав поразок тільки через маленьку помилку: він не вмів одвести погляд од того місця, куди хотів ударити. Враження було таке, наче перед кожною атакою боксер посилав суперникові бездротову телеграму з відповідним попередженням. З нього сміялися, прозвали Телеграфістом, але він ніколи од цього так і не відучився. Просто не міг інакше. Не міг навіть примружити повіки й дивився крізь вузенькі щілинки, як Гадюка. Але той у Броді був аматор, простий бляхар…

Зненацька Ота відхилився вдруге. Так, Гадюка знову цілив у підборіддя. Мабуть, цей Гадюка такий дурень, що спеціалізувався виключно на ударах у підборіддя; мабуть, він уже нікуди не битиме й чекатиме тільки миті, коли суперник упаде! Ота зціпив зуби і засміявся. Несподівано він відчув себе набагато впевненіше, ніж коли б завдав Гадюці влучного удару. Поки що він навіть не пробував цього зробити. Йому досить було витримати один раунд за десять франків, він справді починав вірити, що витримає. Принаймні цей раунд! Потім Гадюка змолотить його й зрештою нокаутує, мабуть, у нього в запасі є якісь професійні фінти…

Ота відхилився втретє і вперше атакував сам. Це мав бути блискавичний, чистий удар у серце, але він ковзнув по Гадючиних рукавичках, і від цього лишилося тільки усвідомлення, що Гадюка вміє прикриватися. Тієї ж миті Ота не встиг відхилитися, й страшний удар в плече майже паралізував його ліву руку. Він засичав од болю. Відскочив. Ліва рука повисла, наче надламана. Ота нічого не міг нею зробити, міг тільки вдавати, що атакує нею суперника. І він спробував лівий удар у підборіддя — слабкий, безсилий. Але Ота цим хотів тільки відвернути Гадючину увагу. Майже водночас він зіщулився і послав правий кулак Гадюці в plexus[9].

Ота знав, що не досягне мети, бо Гадюка добре захищався. Він не вірив у чудеса. Не хотів нічого, тільки б приховати свою слабість, свою нещасну, паралізовану ліву руку. Сподівався здобути хвилину перепочинку для руки. Найбільше, на що він міг розраховувати, це удар у лікоть або в рукавичку. Коли рука випросталася, Оті на мить здалося, ніби він бачить свій власний кулак, який летить уперед, до тіла Гадюки, що кидається, падає на нього. Та, мабуть, це йому не здалося, мабуть,