Читати книгу - "Човен розпачу"

усі почули раптом глухі й важкі кроки по кам'яних плитах підлоги.

Перевізник ішов до останніх дверей.

Увесь обм'яклий, увесь неповороткий, він ішов… ішов… ішов і спинився тільки біля павутиння. Обернувся. Обвів людей синіми очима.

— Не треба, — сказав він. — Я дам. Я віддам. Бо я одного тільки прагну. Забуття… Забуття… Забуття.

І він жадібно, зі стогоном простягнув руки. Арахна кинулася униз і схопила його. Наступної миті він зник. Зник, начебто його й не було. Почувся ще тільки шелест, ніби вивільнене зітхання.

Смерть дивилася у землю, кутаючи свої старі кістки.

— До скорої зустрічі, Виливахо, — нарешті сказала вона.

— До скорої зустрічі, — посміхнувся він і обняв за плечі дівчину.

…Через кілька хвилин вода викинула їх на поверхню Святого озера, що неподалік од Рогачова. Дядько, який вів напувати коня, раптом побачив чотири десятки людей, що купалися в одязі, і серед них попа, перелякався, а потім скочив на коня і, ляпаючи його чорними п'ятами, поскакав так, ніби за ним гналися податкові начальники. Увечері він божився у корчмі, що рогачовські радці знову перепилися і разом із духовним отцем і в повному одязі чи то освіжалися водою, чи то ходили з волоком.

Оскільки таке не було новиною — йому повірили.

А колишні веслярі човна Розпачу тим часом ішли все далі й далі, і одяг висихав на їх гарячих грудях, які аж диміли під добрим сонцем. Тремтів на межах золотий буркун, золоті бджоли гули над вуликами, а в небі в палаючому світлі дзвеніли між хмарами білоруські жайворонки.

Людей меншало й меншало, бо вони йшли врізнобіч і ставали зрештою тільки живими цятками на лоні земному. І нарешті Виливаха з дівчиною і Полочанин залишилися утрьох.

— Чому ти відповів «до скорої зустрічі», а сам усміхався, Виливахо?

— Навряд чи зустріч останнього мого нащадка з нею відбудеться скоро.

— Твоя правда, — сказав Полочанин. — Та й чи вимруть вони взагалі, такі горласті?.. Дай квітку, брате.

Він узяв трохи прив'ялу квітку і посадив її, як мітлицю, на шипшиновий кущ. І дивно — інші квітки одразу стали темніші. І відтоді над Дніпром росте темна шипшина, яка цвіте все літо, щоб ніхто не зостався без рідної квітки, коли надійде час відходити з нашої доброї землі, щоб у кожного була квітка.

— Прощавай, брате Полочанине!

— Прощавай, лицарю, прощавай, дівчино!

Третій пішов на північ і незабаром зник у гарячому світлі. А вони пішли своєю дорогою і невдовзі побачили замчище й Дніпро, а збоку кам'яницю Виливахи.

Цвіла коло неї жимолость, білі хмари глодових живоплотів дурманили зайця, що солодко спав у їх нетрях, калина викинула свої ніжні парасольки. А Виливаха йшов, і рука його лежала на дівочому плечі.

Життя повернуло йому єдину. І дякувати богу, що не залишило з ним тієї, а дало йому кращу, чисту й віддану, справжнє дитя цієї землі.

На повороті стежки, де буяв синій бузок, перед ними вивернулась процесія. Попереду йшли сумні друзі на чолі з Ірою Франтичком, а за ними підтюпцем несли порожню труну люди, сперечалися про щось піп і пробощ, і йшли з удавано-пісними обличчями радці та замкові люди.

Виливаха чув тільки голоси:

— Горе, хлопці!

— Пом'янемо бідолаху.

— Таке вперте, таке міцне життя. Пригнічене, але життя.

Але чув він і інше:

— Чи простить йому вища сила?

— Скажу я вам, що чистилище навряд чи відпустить таку закоренілу душу.

— Яке чистилище?! Усе це ваші римські вигадки.

— А пан схизмат!

— Заспокійтеся. Згодьтеся з тим, що це ви — добрі люди, а він…

— І не місце йому серед кращих людей.

— Зві-існо! Ні грошей у нього не було, ні глибокої пошани до влади, ні надійності. Ані добробуту. Ані моралі.

І тоді Виливаха вийшов на стежку і відрізав одні голоси від інших.

— Ви можете повернутися, — сказав він. — Вас ніхто не просив сюди.

У каштелянта одвисла нижня щелепа:

— Т-ти… ж-живий?

— Звичайно. І житиму з нею. Поки не помру в один з нею час… Можете взяти цю труну для каштеляна: по-моєму, він уже смердить.

— Як же…

— А ви що думаєте — ми смертні й легко помираємо?.. Ідіть, ідіть. Залиште вино нам. Хлебчіть оцет і жовч, перевізники. У нас — свій. Едем. Не для вас.

І він узяв дівчину за руку, а друзі обняли їх. І всі вони, залишивши на стежці людей над пустою труною, пішли в зарості глоду й одвічної, як ця земля, шипшини.

І заєць із глодових нетрів не кинувся утікати од них, а повернувся задом до покинутих і почав так реготати, що в нього тріснула верхня губа.

А глід цвів над землею, і це було справді як Едем, в якому лунав тихий і ніжний сміх чи то зайця, чи, може, самого життя.

Примітки

1

Виливаха — біла чапля.

2

Meнь.

3

Архіваріус, нотаріус.

4

"Сигіз. — кор. — пол.»

5

Дошка для лічби. Прообраз сучасних лічильників.