Читати книгу - "Сповідь у камері смертників"

своїм людям, а не мені, по суті, випадковій людині. Лишіть мене на мене самого. Дайте мені спокій. Тут он добра природа, чисте повітря. Може, я трохи оклигаю після в'язниці і сам прийду до вас.

— Тут вам не курорті Вас прислали на заслання, а не на відпочинок, — кинув міліціонер, що теж був у кімнаті, і продовжив: — У нас в Союзі всі повинні працювати.

— Я пенсійного віку і недужий.

— А як же ви будете жити? На що?

— Наразі мені трохи допомогли рідні. Потім буду оформляти пенсію.

— Який у вас стаж? Ви ж весь час сиділи. Ви ж майже не працювали.

— Біля 17 років.

— Це ж ви одержуватимете менше 40 карбованців. Як же ви на них проживете?

— Яке ваше діло, як я розтягуватиму гроші? У мене є друзі, сестра, проживу якось.

— Але ж засланці повинні працювати.

— Я користуюсь правом совітських громадян після шістдесяти років не працювати чи я цим правом не користуюсь?

Відповіді не було.

— Гаразд, — підсумував розмову начальник, — ще пошукаємо вам легку працю.

На початку перебування у Березівці я питав начальників, чи нададуть вони квартиру в разі приїзду до мене жінки. Вони прихильно ставилися до її приїзду і обіцяли надати помешкання. Причому питав я неодноразово, і вони неодноразово обіцяли. Проте з бігом часу ставлення до мене стало мінятися на гірше, бо ставало все ясніше, що я не стандартна особа і ніяк не виходить загнати мене в стандартні рамки: по-перше, до праці не поспішаю і, мабуть, таки працювати не збираюся, по-друге, — що вже зовсім погано, — з другої половини лютого мені почало надходити багато листів, і не тільки від совітських громадян, які з точки зору ревних охоронців старої державності були сумнівної політичної репутації, але й з-за кордону. На всі листи я стараюся відповідати, а в листах дозволяю собі відвертість більшу, ніж її може перетравити шлунок людей закостенілого сталінського гарту.

18 лютого по дорозі до пошти зустрів начальника ЛЗП. Він зупинив мене і сказав, що нарешті знайшов для мене легку працю — приймати й сортувати на складі (за 40 та 100 км від Березівки) деревину. «Нічого важчого від олівця та дощечки для записів підіймати не треба», - сказав іронічно.

— Гаразд, піду.

— Приходьте ввечері до контори, познайомлю вас із майстрами.

— Добре.

Хоч у душі зовсім не радів з такої перспективи. Опівдні з Березівки прилетів комендант з районної міліції. Я години дві гуляв по тайзі і, припускаючи, що він міг мене шукати, пішов до контори, де його бачили люди. Привітавшись до всіх, я сказав, що хотів би з ним поговорити.

— Я теж маю до вас справу, — каже. — Увечері зайдете до кімнати приїжджих.

— Гаразд.

— Ага, — обізвався до мене начальник ЛЗП, — те, що я вранці казав про працю, скасовую.

— Добре. Ми всі в руках Всевишнього, — мовив безбожникам.

З тиждень не було спроб влаштовувати мене до праці, і я взявся писати листи.

Побачивши на столі лист із Німеччини, Володя питає:

— А чи не провокація це?

— Ні, не провокація.

— А може, вони хочуть вас випробувати?

— Вони мене добре випробували за минулі десять років.

Якийсь час пильні погляди пожильців гуртожитку на мій папір та писало стримували трохи мене — не хотілося загострювати стосунки.

І я взявся писати рецензію на «Психологічний словник» за редакцією члена-кореспондента АПН СРСР Войтка 1982 року видання. А потім зважив, що подібні піднаглядні обставини можуть тривати цілих п'ять років і тому безглуздо було б блокувати самого себе. Якщо маю бути заблокований, то в усякому разі зовнішньою силою, а не самим собою. І почав писати стільки, скільки дозволяли обставини у спільній кімнаті. Небагато вони дозволяли, та все-таки листування розширювалося.

Комендант увечері сказав, що з Києва надійшла вказівка до Томська, а з Томська доручили йому підготувати на мене матеріали для помилування.

— Але ж я помилування не просив, — кажу йому.

— А може, ваші рідні написали?

— Ні, мої рідні теж не могли написати.

— Ну, мене це не цікавить. Моє завдання — виконати доручення.

Усе доручення полягало в тому, щоб записати роки народження та адреси моїх близьких родичів.

24.02.88 р. до Березівки навідався співробітник КДБ. Зі мною він не вважав за потрібне зустрітися, зате викликав усіх людей, з якими я бодай двічі побалакав, і розпитував, з ким я спілкуюся, що розповідаю, звідки отримую листи і що пишу. Які книжки читаю і чи немає книжок антисовітського змісту.

Після чекіста міліціонер сказав, що до оформлення пенсії мені доведеться працювати. 27.02.88 р. до Березівки приїхала жінка. Начальник відмовив надати помешкання, пояснюючи відмову від своєї обіцянки зміною обставин. Дві доби ми прожили в червоному кутку гуртожитку, в якому, на наше щастя, зіпсувався телевізор, і тому нічого було робити в ньому пожильцям. Потім добрі люди відпустили нам на кілька місяців кімнату з кухнею, де й знайшли ми бодай відносний затишок.

Жінка розповіла про секцію з національних питань, і зокрема українську групу в ній, «Московского общественного семинара по гуманитарным проблемам», а 1.03.88 р. я одержав від цього семінару пропозицію до співпраці, яку радо прийняв, хоча не знаю, що можу зробити для нього. У той же час редактор московського журналу «Гласность» надіслав мені листа зі щирою турботою за мій стан здоров'я та умови життя. Другий примірник листа спрямував до Томського обласного управління внутрішніх справ.

У Томську цей лист отримали 2.03.88 р. (на день раніше за мене) й відреагували негайно, наказавши березівському дільничному міліціонерові допитати, розібратися, налякати, нейтралізувати і т. ін., тобто відреагували цілковито в дусі старих благословенних безправно-стабільних часів. Другого березня зранку господареві квартири дали добру прочуханку за те, що пустивнас на квартиру до себе, де за мною незрівнянно важче слідкувати, ніж було в гуртожитку. Вирішили загнати мене знову до гуртожитку після від'їзду жінки.

Через годину після цього міліціонер навідався до нас на квартиру. Відбулася доволі темпераментна розмова. А назавтра (3.03.88) я отримав примірник листа Є. Григорянца, що остаточно з'ясував мені причину події. За день-два після цього зі Львова повідомили про створення виконкому для відновлення діяльності УГС, що журнал «Український вісник» — це орган Української Гельсінкської групи. Таким чином, Гельсінкська група існує не тільки в силу того факту, що вона не самоліквідувалася (як Московська), а й існує фактично. Це вже стосується до мене безпосередньо, бо, як один з уцілілих фундаторів групи, я, звісна річ, не можу зневажати смерть моїх побратимів дочасним виходом з неї. Михайло Горинь запропонував мені очолити виконком УГС.