Читати книгу - "Механічний апельсин"

цивілізованою. Цивілізованою — сифілізованою! Музика завжди настовбурчувала мене, братики, й викликала таке відчуття, ніби сам Бог, ладний ударити громом і блискавкою, віддає волаючих чєловєков і цип під мою — ха-ха-ха! — владу. Коли я витер ліцо, лапи й одягся (одєжда в мене була студентська — голубі штани й светр із літерою А: Алекс), то вирішив, що саме час навідатися до крамниці грамплатівок (бабкі в мене були: у кишенях приємно подзвонювали монети) і подивитись, чи не з’явилася давно обіцяна й давно замовлена стереоплатівка з Дев’ятою (Хоральною) симфонією Бетховена, записаною на фірмі «Мастерстроук» симфонічним оркестром Еша Шема під керівництвом Л. Мухайвіра. Отож я вийшов, братики, з дому.

День відрізнявся від ночі. Ніч належала мені, моїм кентам і решті запелюшників, а старі обивателі ховалися по домівках і тішилися глупимі всесвітніми телеканалами. День, навпаки, належав старим, до того ж удень на вулицях було більш рож, цебто полісменів. На розі я сів в автобус і доїхав до Центру, тоді почалапав на Тейлор-плейс до крамниці грамплатівок, куди вчащав за неоціненними покупцями. Хоч та крамниця мала глупую назву «Мелодія», це було справді гарне мєсто, де звичайно бистро з’являлися нові записи. З покупців, коли я ввійшов до крамниці, там були тільки дві малі ципки, що застрягли в секції «Крижаний жезл» (цей знак означав «мертвотно холодний рок» і стояв на платівках з новими записами поп-музики — Джонні Берневей, Стеш Крох, ансамблі «Міксери», «Полеж тихо з Едом та їдою Молотовими» і таке інше говно). Тим двом ципкам було не більш як по десять років, і вони, як і я, вирішили, певно, прогуляти школіназію. Відчувалося, що обидві уявляють себе вже дорослими дєвочкамі — попідкладали груді, жирно намазюкали губкі, а побачивши вашого слугу покірного, ще й захитали стегнами. Я став біля прилавка й ошкіривсь до Енді (завжди ввічливий, запопадливий, справді гарний хрєн, хоч голомозий і худий як тріска).

— О! — вигукнув Енді. — Схоже, твоя мрія здійснилась. Маю гарні новини. — Відбиваючи, наче диригент, лапамі такт, він пішов по платівку.

Дві малі ципки пирснули, як і належить у їхньому віці, і я, братики, суворо на них лупнув. Енді дуже бистро повернувся, вимахуючи великим лискучим білим конвертом Дев’ятої з насупленим, похмурим ліцом самого Людвіга вана на ньому.

— Ось, — сказав Енді. — Прослухаємо, щоб перевірити? Та мені хотілось якнайшвидше віднести платівку додому й послухати її на своєму стерео, на самко-моті, не ділячись ні з ким насолодою. Коли я вигріб з кишені деньгі, щоб розплатитись, одна з тих малих ципок поцікавилась:

— Кого це ти відколупав, братчику? Таке велике й одне? — Ці малі пісюшкі мали свій жаргон.

— «Сімнадцяте небо»? Люк Стерн? Гоглі Гогль?

Обидві закихкали, вигинаючись і погойдуючи стегнами. І раптом мені сяйнула така думка, що я трохи не поточився від захвату, братва. Кілька секунд навіть не міг звести дух. Тоді оговтавшися, вишкірив начищені зубья і мовив:

— Навіщо вам іти додому, сестрички, й слухати оце завивання. — Я встиг помітити, що вони купили платівки з поп-вєщамі для підлітків. — Б’юсь об заклад, у вас манюсінький портативний програвачик, придатний хіба для пікніка.

Обидві невдоволено випнули губи.

— Ходіть із дядечком, — провадив я далі, — і ви послухаєте музику по-справжньому. Почуєте труби ангелів і тромбони диявола. Запрошую вас, — уклонився я.

Вони знову захихотіли, і одна з них відповіла:

— Та ми такі голодні! Краще б поїсти.

— Атож, — докинула друга, — вона хоче сказати, що ще не снідала.

— То поїсте з дядечком. Кажіть, куди підемо.

Дівчатка, кумедно вдаючи досвідчених, дорослих жінок, почали перелічувати назви ресторанів: «Ріц», «Брістоль», «Хілтон», «Рісгоранте Грантурко»… Зрештою я урвав їх словами: «Ходіть за дядечком», — і повів до «Макаронниці» за рогом. Там я дав їхнім невинним юним лічікам схилитися над спагетті з ковбасою, тістечками із збитими вершками, банановими «сплітами» й гарячим шоколадом, а сам — мене аж занудило від такої рясноти — з’їв дуже скромний полуденок: скибочку шинки та чималий шмат гострого червоного перцю. Ці дві малі ципки хоч і не сестри, були дуже схожі одна на одну. Однаково думали — чи й узагалі не думали, — мали однакове волосся кольору сухої соломи. Що ж, сьогодні вони справді подорослішають. Я зроблю цей день днем їхньої зрілості. Не піду пополудні до школи, а візьмусь за науку — Алекс як учитель! Ципок звали, як вони самі сказали, Марті та Соньєтта — досить-таки безумно, останній крик дитячої моди.

— Гаразд, Марті й Соньєтта, то Марті й Соньєтта, — промовив я. — Час нам мчатися — і то з вітерцем! Нумо, вперед!

Коли ми вийшли на холодну вулицю, дівчатка сказали, що не поїдуть на автобусі — ні-ні! — тільки на таксі, тож я, потураючи їм, хоч у душі криво осміхнувся, підкликав зі стоянки таксі. Водій, старий вусатий чєловєк у засмальцьованій одєждє, попередив:

— Тільки нічого не рвіть. Не попсуйте сидінь. Щойно поміняли оббивку. Я розвіяв його дурні побоювання, і ми рвонули в бік муніципального будинку 18-А. Малі самовпевнені ципки по дорозі перешіптувались і хихотіли. Одне слово, приїхали ми, братики, і я повів ципок до квартири 10-8. Поки ми дерлися сходами нагору, вони відсапувались і сміялись, а коли прийшли, сказали, що помирають від спраги, тож я відімкнув у себе в кімнаті заповітну скриньку й налив кожній з тих десятирічних дєвочєк віскі «Скотчмен», щоправда, добряче розведеного колючою, аж у ніс било, содовою. Обидві всілися на моє ліжко (все ще незастелене) і, гойдаючи ногами, почали цмулити віскі, а я поставив на свій стереопрогравач їхні дурні нікчемні платівочки. Суміш, яку ми пили з дуже гарних, розкішних, дорогих позолочених келихів, нагадувала швидше ароматизований дитячий напій. Одначе ципки аж прицмокували — ох-ох-ох! — ще й вигукували: «Запагорбіти можна!», «Зомліти мало!» — й такі інші безглузді слова, модні в їхньому середовищі. Поки я програвав оте говно, укоськав їх допити віскі й налив їм по другій. А вони були й раденькі, братики! Тож коли їхні жалюгідні поп-диски прокрутилися двічі (там були дві пісні: «Медові пахощі» у виконанні Айка Ярда і «Ніч після дня після ночі», яку тоненько завивали два кастрати, справжні євнухи, прізвища їхні я забув), ципки, здавалося, вже досягли межі істеричного збудження — плигали на ліжку й вистрибували разом зі мною по кімнаті.

Про те, що я зробив того дня, братва, нема чого розводитись,