Читати книгу - "Москва ординська. Книга 1"

бути покрита «слов’янською археологічною культурою» або хоча б змішаною «протягом кількох століть», починаючи з VIII до XIII століття. Однак нічого подібного серед «мерянської археологічної культури» другої половини XIX століття не виявлено. Новий парадокс від Седова!

Слід зазначити, академікові варто все-таки шанобливіше ставитися до давнього літописця Нестора, який засвідчив факт проживання мері у межиріччі Оки і Волги (без усякої «слов’янізації») на початку XII століття.

Навіть сучасні російські академіки визнають факт проживання фінських племен від Смоленська і Ладоги до Курська, Орла та Липецька. Щоправда, поки що вони подібне проживання готові визнати, скажімо, до VII століття включно. Однак і це дуже цінно. Тому, що далі побачимо, які разючі для «великоросів» висновки зробив у своїх дослідженнях А. П. Богданов. І всі вони повністю відповідають «малюнку 4» пана Седова. Тільки йдеться про IX—XII століття.

Антропологічними дослідженнями мерянських черепів, за дорученням О. С. Уварова, займався також професор Ф. П. Ландцерт. Тут треба зауважити, що, направляючи Ф. П. Ландцертові для досліджень п’ять черепів із мерянських могил, О. С. Уваров не повідомив професорові район, у якому вони знайдені. Він хотів свої докази підтвердити антропологічними висновками. Тобто професор Ф. П. Ландцерт, власне кажучи, працював наосліп. Абсолютно незалежно. І ось який висновок зробив ще один російський професор у другій половині XIX століття про черепи мерянських курганів:

«Один череп унаслідок порівняння розмірів сучасного типу великоруського черепа цілком тотожний із цим типом. Інші черепи належать до зовсім іншого типу — доліхоцефалам; це тим паче прикметно, що сучасне населення Київської губернії, за працями Коперницького, є брахіцефалічним» [85, с. 1].

І в цьому випадку не виявлено останків слов’ян у мерянських курганах.

Однак праці К. М. Бера і Ф. П. Ландцерта стали лише першими кроками великої дослідницької роботи антропологів.

Важливу роботу з дослідження мерянських курганів провів А. П. Богданов. Він досліджував черепи мерянських могил сотнями.

Через це його роботи особливо цінні, бо містять достовірну інформацію. Його висновки не підлягають подвійному тлумаченню.

На початку праці А. П. Богданов поставив перед собою важливе завдання: «Оскільки щодо Мерян у нас існує порівняно задовільна колекція (черепів.—В.Б.), то нам перш ніж користуватися нею (варто визначити.—В.Б.): 1) Чи була Меря племенем більш-менш чистим, тобто чи відповідала вона терміну “плем’я” в антропологічному розумінні, чи ж становила колективну назву змішаного народонаселення, поєднаного не кревними узами, а переважно побутовими умовами. 2) Якщо Меря була назва змішаного народонаселення, то які елементи антропологічні, тобто які племена належали до нього: яке плем’я можна було вважати на підставі археологічних та інших даних за основне, за корінне і яке за випадкову або пізнішу домішку. 3) На підставі лінгвістичних і побутових даних, до якого племені варто віднести основне населення Мері й до яких інші племена» [85, с. 7].

А. П. Богданов, повторно проаналізувавши всі розкопки О. С. Уварова і його колег, переконався сам і переконав інших, що плем’я меря було корінним і не мало чужої домішки. Для повнішого аналізу професор використав наявні філологічні дослідження. Дуже ґрунтовно простудіював відому працю М. М. Журавльова «Путівник по Ярославській губернії». Зрештою дійшов висновку, що на всій Мерянській землі наявна «єдність або споріднення давньої мови, особливо помітне в іменах складних, з чого прямо висновується, що корінні мешканці цих місцевостей були одного племені або належали до племен споріднених» [85, с. 7].

Уже на цій стадії А. П. Богданов визначив племінний склад мерян. До того ж усі попередні висновки були підтверджені краніологічними дослідженнями. Тут місця для інсинуацій майбутнім «чистильникам» російської історії немає. Всі міркування вчених типу О. А. Спіцина, В. В. Сєдова і подібних на тлі цілком конкретних досліджень А. П. Богданова перетворюються на звичайну балаканину.

А. П. Богданов зазначив: «Спостереження над антропологічною фізіономікою встановило, що у Володимирській і Ярославській губерніях, тобто в землі Мерян, зустрічається найчастіше тип фізіономій, відомий під назвою великоросійський. Стосовно мене, то я тієї думки, що центр утворення великоросійського племені в його антропологічних ознаках лежав саме в губерніях Ярославській, Володимирській і почасти Московській і Тверській, де первісне основне плем’я (мерянське.—В.Б.), з якого постали великороси, найменше втратило… свої основні риси» [85, с. 2].

Роблячи свої перші висновки, вчений дуже обережно поширював тип «первісного великороса» по території усіх центральних російських губерній. Це цілком зрозуміло. Адже він користувався поки що дуже малою кількістю своїх краніологічних досліджень, спираючись переважно на філологічні, історичні, археологічні та інші матеріали. Наразі йшов процес нагромадження й осмислення інформації. Висновки попереду.

Існували історичні факти, які російські історики не могли заперечити і проігнорувати, такі як проживання фінських племен у межиріччі Оки і Волги у II—VIII століттях. Тому вигадувалися будь-які схеми, щоб пояснити хоч якусь присутність слов’ян у тій місцевості. В одну із цих схем і вписується так зване «перетікання слов’ян у Ростовсько-Суздальську землю». Стверджувалося, нібито «перетікання» відбулося саме в IX—XII століттях. Праці ж археолога О. С. Уварова й антрополога А. П. Богданова повністю спростували вигадане «перетікання», бо стосувалися самої серцевини Ростовсько-Суздальської землі того періоду. Але навіть О. С. Уваров та А. П. Богданов у багатьох місцях своїх досліджень залишили недомовки.

«У мерянській землі граф О. С. Уваров зазначає про первинні та вторинні поселення. “До другої епохи належать ті цвинтарі або ті групи курганів, між якими немає вже могил із обрядом спалювання. Відсутність таких могил і втрата давнього родового звичаю доводять корінну зміну в поглядах самого народу. До того ж поступовий відступ від іншого звичаю предків — класти разом із покійником у могилу й усі предмети, які йому належали, також доводить важливий перелом у самому житті народу. Цей перелом або перехід Мері до іншого громадського побуту можна пояснити двояко: або стороннім впливом, далеким від давніх звичаїв фінських племен, або поступовим упровадженням християнської віри, що повинна була покликати язичницьких Мерян до зовсім нового життя і пробудити в них нове розуміння… Розглядаючи мапу досліджуваних місцевостей, видно, що Меряни у другу епоху колонізації не тримались, як робили колись, водних шляхів, вони тепер віддаляються від берегів рік і заглиблюються всередину країни… Кургани мають той самий спільний характер, і всі вони лише у найменших деталях відмінні один від одного”» [85, с. 8].

А. П. Богданов, вивчаючи й аналізуючи праці О. С. Уварова, дійшов висновку про проживання мерян (фінського етносу) на території усієї Мерянської землі не лише під час «першого періоду поховань», який охоплює VIII—XII століття (за знайденими монетами, до приходу в мерянську землю християнства), а й під час другої епохи поховань, яка охоплює період «утворення племені великоросів», себто період XII—XVI століть.

Учений А. П. Богданов звернув увагу на той факт, що кургани «першого періоду» мають спільний характер з курганами «другого періоду». Все ті ж круглі, невисокі (1—3 аршини) кургани.