Читати книгу - "Ритуал"

128
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 57
Перейти на сторінку:
намагалася закликати його в сновидіння.

Тепер вона взувалася в старі мотузяні сандалії — а в них набагато приємніше ходити по камінню, ніж босоніж. Сухі коржі чергувалися з в’яленим м’ясом, а замість води було ще й вино. До того ж їй було дозволено підніматися на верхівку західної вежі — там був відкритий майданчик, оточений зубцями, і можна було підставляти обличчя сонцю й вітру, дивитися на море й на берег, по якому звивалася дорога.

Спочатку Юта пропадала на вежі — їй раз у раз здавалося, що на дорозі з’явився вершник. Вона сприймала за вершників камені, кущі, стовпи куряви, здійняті вітром — і щоразу гірко розчаровувалася, аби знову вдивлятися та вдивлятися.

Час від часу їй траплялося спостерігати, як з Драконячої Брами виривається чорна хмара, а вслід за нею, оповитий димом, як темним плащем, з’являється дракон. Причаївшись за кам’яним зубцем, Юта розглядала палаючу на сонці луску, гнучкий кістяний гребінь уздовж спини, довгий лискучий хвіст, що звивався петлями… Дракон вивергав полум’я, описував кола в небі над замком, і Юта, роззявивши рота, дивилася, як велично змахують перетинчасті крила, з яких одне було позначено світлим трикутним шрамом. Потім ящір неквапливо пускався вдалину, на очах ставав усе меншим і меншим, поки не перетворювався на чорну цятку, що танула над обрієм.

Полетів на лови, думала Юта. Вона знала вже, що ящір полює в горах на диких кіз — драконячий організм вимагав багато сирого м’яса.

Побут замку був простий до одноманітності. Коли-не-коли Арман зав’ялював декількох кіз, щоби з’їсти їх потім перед каміном, будучи в людській подобі. Вода бралася з джерела, вино — з неосяжних, вмурованих в стіни діжок, що напували, либонь, не одне драконяче покоління. Та й незмінні сухі коржі, як припускала принцеса, спечені були років сто тому, не менше. Була й комора — туди, як і слід було сподіватися, заходити Юті було суворо заборонено, і вона, звичайно, дуже боялася ослухатися.

Арман й у людському вигляді уявлявся їй страховиськом — спочатку вона ховалася в першу-ліпшу щілину, тільки-но зачувши його кроки наприкінці коридору. Коли ж суворий голос владно гукав: «Агов, принцесо!» — вона не наважувалась ослухатися та поставала, тремтячи, перед страшні Арманові очі. І, хоча ніяких прикростей він їй не заподіював, а тільки годував, напував та стежив, щоб не порушувала заборони — відносно спокійно їй бувало лише тоді, коли він покидав замок.

Потім вона призвичаїлась і навіть кілька разів ризикнула звернутися до Армана з запитанням: а тут бувають шторми? а куди ведуть ті двері? а що, коли розігріти коржа, запхавши його в камін?

Арман відповідав сухо, але терпляче. Розігрітий корж виявився смачним, і Ютин страх потроху відступав, даючи місце поки ще боязкій цікавості.

Із усіх розваг головним залишалася сторожова вежа; дороги ж були порожні — і незабаром принцеса вирішила, що лицар-визволитель і без її допомоги відшукає замок, і що очікування можна прикрасити, придумавши собі яке-небудь заняття.

І розумниця-Юта його придумала.

Важче за все було випросити в Армана смолоскип — заодно вдалося примітити, де вони зберігаються. Пристойним приводом послужив Ютин нібито страх темряви. Спорядившись таким чином, принцеса нарешті зважилася.

Дочекавшись на вежі, поки Арман-дракон вилетить із замку, — а Юта досі здригалася, побачивши крилате чудовисько — негідниця стрімголов кинулася вниз, запалила смолоскип і заходилася досліджувати замок. А здавалося б: коли ти бранка, сиди тихенько й не шукай лиха — ба ні! Юта спускалася тепер у темну, підземну частину замку, куди входити їй було категорично заборонено.

Смолоскип здригався в рішуче піднятій руці. Низ темного балахона волочився по вологих сходинках — слизьких, стертих до дір.

Сходи привели на вузький майданчик — тепер можна було вибирати, спускатися нижче або заглибитися в коридор. Юта вирішила спускатися.

Стало помітно прохолодніше; по стінах стікали великі прозорі краплини. Юта зупинилася — і попереду, і позаду, і зверху, і знизу була тільки темрява, щільна, століттями злежала темрява, яку насилу долало світло самотнього смолоскипа.

Принцеса хотіла було злякатися — але згадала чомусь про світлячків. Світлячок у траві теж переживає схоже відчуття — навколо темно, а він береже єдиного у світі тьмяний вогник… Юта згадала, як збирала в парку світлячків і показувала їх маленькій сестричці Май, яка тоді щойно зіп’ялася на ноги… А Вертрана — та боялася ходити вночі в парк, і хлопчики-пажі боялися, і Юті дуже подобалося глузувати з їхніх страхів… Хлопці — навіть зовсім великі — дивувалися її хоробрості й визнавали за нею право верховодити у витівках, які вона ж здебільшого й вигадувала…

Танцювали тіні на мокрих стінах. Юта посміхнулася й рушила далі.

Від сходів відокремився ще один коридор; цього разу Юта завернула й, пройшовши трохи, одразу ж зіткнулася із проблемою вибору — коридор роздвоювався.

Подумавши трохи, вона кіптявою смолоскипа залишила на стіні позначку й завернула праворуч.

Зі стелі гронами звисали кажани, Юта злякалася, коли на них впало світло — але кажани не вшанували її увагою. Схоже, вони давно звикли до вогню смолоскипа, і це дало принцесі привід трохи замислитись — хто тут так часто ходить зі світлом? Хіба хазяїн замку? Що в нього тут, у підземному лабіринті — скарби?

Часті розгалуження й глухі кути турбували Юту все більше. Вона вже всерйоз подумувала про повернення, коли стіни коридору раптом роздалися.

Світло вже не досягало їх, хоча смолоскип горів рівно і яскраво.

Юта зупинилася, важко дихаючи й слухаючи стукіт крові у вухах. Це, схоже, була величезна зала — принцеса навіть відчувала рух важкого, затхлого повітря. Де ж стеля? Що там, далі?

Принцеса злякалася, що, випустивши з виду стіни й не маючи можливості робити позначки смолоскипом, не знайде дороги назад. Тому, вернувшись трохи, вона продовжила свій шлях, тримаючись правої стіни.

Що він зберігає тут? У старих легендах повнісінько згадок про драконячі скарби, на яких нібито й стоять їхні замки… А тут порожньо, величезний порожній простір у товщі скель, це хто ж його видовбав та навіщо?

Її цікавість росла разом з її страхом.

Ліворуч показалося щось велике й безформне — здається, присадкувата колона, чи то посічена чимось, чи то візерунком оздоблена… Юта, подумавши, відступила кілька кроків від стіни й освітила колону своїм смолоскипом.

Гор-ргулья!

Колону було вкрито письменами, так якими складними! Юта обійшла громадину навкруги — письмена заповнювали її до самої підлоги, а починалися, напевно, у стелі, якої не було видно. Клинописні символи подекуди поросли мохом, подекуди стерлися — скільки ж їм століть? Знаки тіснилися, притискали один одного — різні тексти, і почерк різний… А от і малюнок — а на ньому знайомий беріг, і море, і… замок!

Юта присвиснула. Фрейліни завжди забороняли їй свистіти. Згадавши

1 ... 10 11 12 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ритуал», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ритуал"