Читати книгу - "Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства"

прорватись через весь континент до Чорного моря. Потеплішав і зволожився клімат. Ліси Центральної Європи буяли віковими липами, дубами, кленами, в'язами.

Відчутнішими ставали хвилі зайшлого населення з півдня та південного сходу — мисливців, рибалок, збирачів диких рослин і трав. Назустріч їм рухалися з північного заходу нечисленні, але добре організовані племена світловолосих, блакитнооких, рослих, довгоногих людей. Люди Півночі, вони зовсім не були схожими на мешканців тундри — темноликих, низькорослих, ширококостих, вайлуватих. На оленях і собаках вони рухалися на південний схід, змінюючи стоянки через кожні 30–50 років, обростаючи місцевими мешканцями.

У них не було показної гордовитості, хоча і відчувалась якась вища природа. Вільно асимілюючись з млеччха [Млеччха — варвар, неарієць](аборигенами) і навіть сприймаючи місцеві звичаї, вони все-таки оберігали свою віру — культ сонячного світла і жінки — берегині вогнища і кули [Кула — сім'я].

Співали вони переважно про якесь далеке північне місто-матрику [Матрнка — мати], що знаходилось на острові Туле, гірські масиви якого височіють над холодними хвилями у відблиску полярного сяйва і оповиті білими туманами, а долини потопають у смарагдовій зелені.

Згодом, коли у них з'являться аватар і велика усвідомлена мета, їх назвуть учителями людства, людьми «нетутешніх знань і навіть (подекуди) богами. Але й перед «створенням світу», під час їх стихійного розселення, навколишні племена не могли не потрапити під вплив інтелекту і духу аріїв. їх перекази і гімни дихали глибокою інтуїцією, космічною свідомістю, таємницею «подвійного» походження людства. «Небо — мій батько, — співали вони, — вів зачав мене. Всі небесні створіння — моя сім'я. Моя мати — Земля. Вивищена частина її поверхні — лоно її, там батько запліднює надра тої, яка одночасно дружина і дочка його». Крім того, гімни пророкували, що скоро народиться аватар — вождь, пророк аріїв та інших племен. I день настав — один із днів 5527 року до н. е. Це рік народження Рами.

У давньоіндійській поемі «Рамаяна» він оспіваний як Рамачандра — головний герой, прославлений аватар, якого часом прирівнювали до бога Вішну. Але свою божественну сутність Рама виявив 5508 року (рік створення світу!), коли в дев'ятнадцятирічному віці прийшов на берег Дніпра.

Тут Гуру посміхнувся:

— Ось що значить біблійна дата створення світу! Це момент народження арієзованого підмісячного світу, і він пов'язаний з Рамою і вашими дніпровськими кручами…

АВАТАР НА ЗЕМЛІ УКРАЇНИ

Явь наших снов Земля не истребит!.. М. Волошин

— Як свідчать перекази, Рама володів здібностями ясновидця, він успішно займався зціленням. До нього ще в юнацькі роки з повагою ставилися не тільки прості люди, а й старійшини. Все це надавало авторитету Рамі, і кількість його прихильників, однодумців швидко зростала.

Однієї літньої ночі Рама прийняв основну інкарнацію: уві сні йому з'явився посланець Неба, котрий відкрив таїну його подвійного народження, розповів про вготований йому шлях, про його месіанську роль і благословив на шлях аватара. «Вождь людської слави, — почув він голос із Неба. — Веди, навчай, твори».

Незабаром Рама взяв символ Овна — досить миролюбної, благородної і сміливої тварини, яка завжди стає на захист свого стада і веде його за собою. Знак Овна в поясі зодіаку почали називати знаком Рами. Цікаво, що Ісус Христос також водив за собою людей під знаком Овна (Агнця). Та й зображали його у перші роки християнства виключно у вигляді агнця, який лежав на хресті.

У 5508 році до н. е. Рама зі своїми людьми вийшов на гористий, порослий лісом берег великої ріки. Згодом цю ріку називали по-різному: Ерак, Нерпа, Борисфен, а слов'яни назвали Дніпром. А був тоді Дніпро ширший, аніж за наших часів. Його низький лівий берег ледь проглядався з київських гір. Раму та його людей вразили величне голубе розложище, мальовничі високі узгір'я, розпадини, вибалки правого берега, ближчі й далекі острови, огорнуті зеленню. А за спиною ряхтіла під сонцем облямована лісистими пагорками затишна долина, якою, посеред широкого лугу, текла невеличка річка, і в неї впадали два струмки. Це тепер центр Києва — Хрещатик.

Здавалося, що квіти, трави й кущі привітно всміхалися до людей, похитуючись од сідаючих на них важких джмелів і бджіл.

Але не в травах і квітах, кряжистих дубах, кленах і в'язах, шелесті рокит, плакучих верб була головна принада цих місць. Скоріше знов на правобережні урвища! Отут головна принада — у відкритому для погляду розмаху величних далечей, з яких сходить сонце. Вони, ці віддалини, йшли смугами одна за одною, і кожна була витримана у власних барвах, освітленні й млі серпанку. А ближче розкинулася синя гладінь великої ріки.

Наче якийсь чарівник зібрав тут усю красу Європи й розгорнув у широку, хистку від нагрітого повітря панораму.

І Рама звелів палити багаття, ставити житла й готуватися до священнодійства. Свою домівку він улаштував на схилах пологого пагорба поблизу річки (то був Хрещатицький ручай). Поряд межи дубів обрали майданчик для молитов до Сонця, поминання предків, для проповідей і співів священних гімнів.

Від автора:

Коли ми були 1973 року в Києві, Гуру показав ці місця. Оселя Рами стояла неподалік монумента незалежності України, священний майданчик — трохи вище від нинішньої консерваторії. На місці пам'ятника Дружби народів України й Росії, ближче до урвища, був ще один майданчик для священних зібрань і молитов.

— Поступово оцю розпадину між кількома пагорбами — стан Рами — заселяли зайшлі люди. Сюди приходили напівдикі тубільці, котрі мешкали біля Дніпра та Почайни і в навколишніх лісах. З аріями в них складалися добрі стосунки. Щезав мовний бар'єр. За рік місцеві мисливці вже слухали проповіді Рами.

Великий Втаємничений діяв, я сказав би, за певною програмою, спущеною «згори». Він, ще будучи на берегах Рейну, ушляхетнив культові обряди, заборонив людські жертвоприношення, скасував інститут кровожерливих жриць-друїдес, увів культ Матрикшайї — жінки-матері, зробивши її охоронницею домашнього вогнища. Це — прообраз вашої Берегині. Було також започатковано свято Матері-Ночі — свято Сонця, розквіту природи, життя, яке прижилося в Київській Русі як свято ночі Івана Купала. Саме звідси, з київських земель, воно й пішло усім слов'янським світом.

Далі Рама заборонив споживати вміст шлунків убитих оленів, турів та інших тварин — скасував цей нечистий звичай напівдиких мисливців. Споживання сирого м'яса ще залишилося. За звичаєм такі органи вбитих тварин, як серце, печінка, нирки, легені, з'їдали ще теплими. З'явився й обряд, вірніше, правило зовнішнього обмивання, причому з милом. Неподалік оселі Рами спорудили милоробню. Мильну масу робили з особливих трав і грязей за рецептом самого Рами (то була перша милоробня від створення світу). Пацюків і мишей