Читати книгу - "Сивий Капітан"

лише одразу, з незвички. Він обдивлявся навколо себе — і все більше дивувався.

Справді, де це він? Крихітна довгаста кімнатка з округлою стелею. Такий вигляд мають маленькі каюти на кораблях або ще купе в поїздах. Вузеньке ліжко з подушечкою, на якій ледве вміщується голова… І ця подушка не звичайна, а надута повітрям. А над ним, угорі, ще одне ліжко, таке саме вузеньке. Зовсім наче морська каюта… І як же болить голова, як важко її повертати, вона наче налита свинцем…

Навіть вікна в цій кімнатці теж незвичайні. Вони не прямокутні, а овальні, з товстими рамами і ще товщим склом — помітно, як воно виступає з округлої металевої рами. Чи видно взагалі щось крізь таке грубе скло? Ой, як хочеться пити! І губи сухі-сухі, позапікалися…

Тільки тепер Олесь помітив на столику біля свого ліжка невеличкий графин з водою і склянку. Ось воно — те, що йому зараз найбільш потрібно!

Він простягнув руку: як хороше, вона стала вже слухнянішою! А чому ж графин не підіймається, хіба він такий важкий? А, зрозуміло. І графин, і склянка не просто стояли на столику, а були закріплені в пружних підставках. Значить, це все ж таки якийсь корабель? Але як сталося, що він потрапив на корабель? Нічого не можна зрозуміти, навколо самі загадки…

Вода була приємна, прохолодна, з якимсь освіжаючим присмаком.

«Виходить, я на кораблі», — подумав ще раз Олесь. Він витяг і другу руку з-під легкої пухнастої ковдри, якою був накритий, і прислухався. Навкруги було тихо, якщо не зважати на якийсь ледве чутний м’який гул. Чи це гудуть, майже непомітно вібрують самі стіни?.. Чи, може, то працюють якісь мотори? Але ж так нечутно, що й не збагнеш, чи пливе цей корабель, чи стоїть на місці.

Ось Олесь відчув, як його ліжко гойднулося. Ще раз… ще… Виходить, цей загадковий корабель таки пливе. Це його гойднули хвилі. Дуже легко, але все ж таки гойднули. А втім, коли так, чому ті хвилі не гойдають більше? Адже все навколо знов заспокоїлося і стало так само тихо, тільки отой невиразний, ледве чутний гул… Ні, нічого, нічогісінько не можна зрозуміти!

Ну добре, чи не допоможе ділу, якщо він спробує пригадати все по порядку? Що з ним сталося взагалі?..

Легко, майже зовсім нечутно відчинилися двері. Хлопець рвучко повернув голову.

До кімнати ввійшов високий огрядний чоловік у синьому комбінезоні. Він поглянув на юнака — і на його широкому вилицюватому обличчі засвітилась посмішка. Під чорною смужкою коротко підстрижених вусів заблищали два рядки міцних білих зубів. Великі темно-карі очі дружньо дивилися на юнака. Хто це такий?

— Ну, здрастуй, друже, — привітно мовив незнайомець. — Нарешті ти опритомнів. А то я вже турбуватися почав: що ж це таке? Спить і спить… Давай знайомитися, чи що. Мене звуть Валенто Клаудо. А тебе?

— Олесь, — через силу відповів юнак. Говорити було також чомусь важко, язик ледве повертався в роті, немовби він став набагато більший, ніж звичайно.

— Олесь? Дивне ім’я! Ну, нічого, давай руку!

В цьому чоловікові в синьому комбінезоні, який носять звичайно техніки або механіки, в його лагідному басовитому голосі з щирими дружніми інтонаціями було щось таке приємне, що відразу приваблювало до себе. Валенто Клаудо був великий, міцний, і в кімнатці вмить стало тісно, наче він заповнив її всю. Але рухався цей чоловік на диво легко. І широка рука його, що обережно потиснула слабку руку Олеся, теж була приємна, ласкава. Юнак усміхнувся.

— Чого смієшся? — удавано суворо спитав Валенто Клаудо і при цьому зробив таку звірячу гримасу, що Олесь і зовсім розсміявся. — Чого смієшся? Хіба я такий уже смішний, що не можна стриматися? Га?

— Ні, ви не смішний. А дуже симпатичний, — щиро відповів юнак.

— Якщо я справді симпатичний, тоді називай мене по-товариському, на «ти», як я тебе. Згода?

— Згода, — охоче відповів Олесь.

— Так. Перше діло зроблено. Значить, тебе звуть Олесем? А звідки в тебе таке чудне ім’я? Принаймні я ніколи ще не чув такого. Хто ти, звідки?

— Я росіянин. Тому в мене й ім’я таке.

— Що? Росіянин? — відверто здивувався Валенто. — А як же ти потрапив сюди? Що за дивна річ!

— Я їхав поїздом, — непевно почав Олесь. Щось заважало йому, гальмувало, наче на свідомості лежала важка, непрониклива ковдра. — їхав поїздом… — ще непевніше повторив він.

— Та чув уже, що поїздом, — нетерпляче зауважив Валенто. — А звідки? Куди?

Олесь мовчав. Думки його гарячково стрибали. Звідки він їхав? Куди? Поїзд… це він пам’ятає. Поштовх, гуркіт… А що було перед тим? Треба згадати… дуже треба… Хіба ж можна не пам’ятати, звідки він їхав?.. Поїзд… а перед тим — темно, і нічого не видно, наче все завішане чорною пеленою… Нема! Нічого нема перед поїздом, нічого не було! Ой, як це страшно! Звідки?.. Куди?..

Валенто запитливо дивився на юнака. Обличчя його похмурнішало.

— Не знаю! — з одчаєм вихопилося в Олеся. — Може, додому… Не знаю… нічого не знаю, не пам’ятаю!

— Не пам’ятаєш? — здивовано повторив Валенто. — Слухай, хлопче… — В його голосі забриніли нотки підозріння. — А ти не брешеш?

— Ні! Клянусь, ні! Я не знаю, що зі мною… Я хочу згадати — і не можу. Повірте мені, я кажу правду!

І така щирість була в словах і голосі юнака, такий сум, так чесно дивилися його світло-сірі, майже прозорі очі, що Валенто тільки руками розвів:

— Справді, нібито не брешеш… Але, мушу сказати, виходить зовсім незрозуміла історія… Олесь, росіянин… а як опинився тут — не пам’ятаєш. Дуже дивно! Кажеш, додому їхав? — раптом пожвавішав він. — В Радянський Союз?

— Мабуть, так, — знову непевно відповів Олесь. Видно було, що згадувати йому страшенно важко, ніби й фізично боляче. На обличчі його з’явився вираз страждання, він зблід.

— І ти комсомолець? — спитав Валенто.

— Так… А звідки ви знаєте?

— Не дивно знати, коли в тебе на джемпері комсомольський значок, — усміхнувся Валенто. — Дивно інше: з якого це часу люди розгулюють по фалангістській Іберії з комсомольськими значками на джемпері, хоч і під піджаком?..

Олесь безпорадно дивився на Валенто: йому не було чого відповісти… Він нічого не знає, нічого не пам’ятає…

— Слухай, Олесю, — вів далі тим часом його співрозмовник, наче з’ясовуючи щось сам для себе, — ти кажеш, що їхав додому. Гаразд. Але тоді в тебе є, мабуть, якісь документи? З нашої благословенної країни жандармерія так легко не випускає нікого… та ще й до Радянського Союзу, овва! Мусить же в тебе бути посвідчення