Читати книгу - "...I жодної версiї!"

5

Жiнка увiйшла до кабiнету Коваля навально. Так само поривчасто ще з порога привiталася i, упевненим кроком пiдступивши до столу, твердо поклала на нього повiстку i паспорт.

Полковник, ще не пiднявши голови, з чiтких крокiв визначив, що вiдвiдувачка — особа упевнена в собi, якими, звичайно, бувають люди, переконанi, що успiх у життi їм визначено наперед i фортуна нiколи не змiнить свого доброзичливого ставлення.

Коваль не помилився. Перед ним стояла жiнка рокiв тридцяти п'яти, одягнена в елегантне зимове пальто з вузеньким норковим комiрцем, з такою ж темною хутровою шапочкою, з-пiд якої вибивалися свiтлi, пiдфарбованi у фiолет, кучерики. На трохи вилицюватому, доглянутому обличчi вiдвiдувачки з неправильними, проте приємними рисами було написане не хвилювання, яке звичайно прочитувалося в очах людей, несподiвано викликаних повiсткою до мiлiцiї, а переконанiсть, що її потривожили даремно i несправедливо. У зеленкуватих очах жiнки ховалося обурення: мовляв, що трапилося, навiщо я вам потрiбна?!

Дмитро Iванович поважав енергiйних, самостiйних жiнок, коли їхня самовпевненiсть народжувалася з усвiдомлення своєї корисностi i необхiдностi суспiльству, коли жiнка стояла на ногах завдяки самiй собi: своїй працi або благороднiй мiсiї материнства.

"Щоправда, зайва самовпевненiсть iнодi ускладнює взаємини з iншими людьми, — подумалось Ковалю. — Де вже бiльше самостiйностi, як у його Ружени, що хоч i любить, але тримається як кiплiнгiвська кiшка, що ходила сама собою. Це його дратує i створює розлад у їхнiй сiм'ї. Особливо коли Ружена раптом гайне в експедицiю, не рахуючись з тим, що пiсля тривалих службових вiдряджень товариство дружини таке потрiбне i йому, i, як вiн сподiвався, i їй. А Наталка? I вона, ще нiчого не зробивши в життi, уже виробила в собi пiдсилену молодiжним максималiзмом тверду переконанiсть у своєму правi на незалежнiсть. Та що поробиш! У Наталки iще все попереду, а що стосується Ружени, то багато йому i не слiд було чекати. Людина досвiдчена, вiн, одружуючись, мав би розумiти, що жiнка, яка звикла бути самостiйною, не зможе стати додатком до чоловiка. У їхньому вiцi, коли кожен протягом життя виробив свої звички i погляди, годi чекати кардинальних змiн… Гей, гей, вiн, здається, стає старим буркотуном!.. Хто знає, чи поважав би вiн так Ружену, якби вона була лише нiжною охоронницею домашнього вогнища?.."

— Сiдайте, будь ласка, Христофорова, — м'яко запросив жiнку полковник, глянувши у паспорт. — Полковник Коваль, Дмитро Iванович, — вiдрекомендувався вiн, далi уважно оглядаючи вiдвiдувачку. — Я викликав вас повiсткою тому, що не застав удома.

— Так, я частенько виїжджаю, — пiдтвердила жiнка усе ще наїжившись.

— Отже, Килино Сергiївно, — почав Коваль, коли жiнка опустилася у крiсло. — Журавель Антон Iванович знайомий вам?

— Так. Це мiй приятель. А чому це вас цiкавить?

— Дозвольте, Килино Сергiївно, поки що не вiдповiдати. Вiдповiдати — ваше завдання. Розкажiть докладно про взаємини з Журавлем.

— Сподiваюсь, мiлiцiю не цiкавлять iнтимнi справи! — з викликом промовила жiнка, звузивши очi. — До речi, мене звичайно називають Келя Сергiївна.

Ковалю здалося, що Христофорова зараз вигне спину, як роздратована дика кiшка, i кине йому в обличчя: "фр… фр!.." Вiн внутрiшньо посмiхнувся, згадавши, як спочатку не мiг зрозумiти iз записника Журавля, хто такий «Кель» чи «Келя», i подумав, що померлий молодий чоловiк запеклий футбольний болiльник i що це записано по-росiйському i не зовсiм точно назву команди з ФРН — "Kholn Fortuna".

— Нi, справи iнтимнi мiлiцiю, звичайно, не цiкавлять, якщо вони не зв'язанi з правопорушенням. — Вiн iще хотiв додати, що, мовляв, про її взаємини з Журавлем вiн i так здогадується i уточнень йому не треба. — То якi ж у вас з ним були справи, Килино Сергiївно?

Те, що полковник не звернув уваги на її реплiку i далi називає її за паспортом, не сподобалося жiнцi, але вона угамувалась: мiлiцiя — це все ж таки мiлiцiя!

— Чому були? Ми й зараз дружимо.

— Коли це "зараз"?

Килина Сергiївна втупилася поглядом у Коваля.

— Коли ви востаннє зустрiчалися з ним? Учора, позавчора?..

— З мiсяць тому.

— Замовляли взуття?

Килина Сергiївна на мить затримала подих. Так он воно що! У м'якому сiрому свiтлi, яке лилося з вiкон, обличчя її нiби закам'янiло.

— Я ношу iмпорт. — Жiнка поворушила пiд столом ногою i поглянула вниз, немов i Коваль мiг. побачити пiд столом її iмпортнi чобiтки.

— З ким ви зустрiчалися в його квартирi!

— Його друзiв я мало знаю. Втiм, можу декого назвати. Наприклад, Нiна. Це — друкарка з iнституту. Вона йому приватне друкувала, iнодi приходила допомогти по господарству… — Христофорова замовкла, потiм додала: — Ну, хоч вас i не цiкавлять iнтимнi взаємини, скажу — це його пасiя. Вона в Журавля по самi вуха закохана… Iще хто? Рiзнi люди заходять, зустрiчала у нього якусь акторку, вчительку, здається, Галиною звуть… дитячого лiкаря Олю… От i всi, кого бачила… Вiрнiше, кого запам'ятала…

— Це все замовницi? Черевички або чобiтки?

Жiнка знизала плечима:

— Квартира у нього вiдкрита. Заходять просто "на вогник". А чому ви кажете: "замовницi"? — схаменулася Христофорова. — Адже вiн не швець, а вчений, молодий науковець… — Пiд пильним, дещо iронiчним поглядом полковника Килина Сергiївна розгубилася. — Ну, звичайно, вiн умiє й шити. Золотi руки. Можливо, комусь i пошив черевички… Не знаю. Його хобi мене мало цiкавить…

— Гаразд, — поморщившись, погодився Коваль. — До черевичкiв та жiнок ми ще повернемося. — Килина Сергiївна усе дужче нагадувала йому дружину, i це його сердило, бо зараз було зайвим, заважало йому працювати. — А чоловiки? Були у вашiй компанiї чоловiки?

— У моїй? Ви знаєте, нi. А в Антона Iвановича один тiльки завжди стирчить. Ну, це спiвробiтник i сусiда — Павленко. Людина з головою, здiбний, теж науковий спiвробiтник… Щоправда, трохи дивакуватий. Одружений, але до чужих спiдниць липне…

Дмитро Iванович запитально глянув на Христофорову.

— Нi, не до моєї, - зрозумiвши його погляд, фиркнула жiнка. До тiєї ж Нiнки, друкарки.

— А вороги у Журавля були?

— Вороги? Не думаю. Людина вiн весела, доброзичлива, є в ньому щось дуже симпатичне, принадне. З ним приємно спiлкуватися. А втiм, у кого ворогiв немає… - зiтхнула кравчиня, — А чому все-таки Журавель вас цiкавить? I чому ви весь час про нього у минулому часi говорите?

— Я вже сказав, що менi запитання ставити не треба, — нагадав Коваль. — Проте на це вiдповiм: Журавель загинув.

— Як загинув? — наморщила лобик Килина Сергiївна. — Що значить «загинув»? Як це розумiти? Помер? Вбили? Коли? Хто? — Вона випросталася у крiслi, немов збиралася пiдхопитися i бiгти, шукати кривдника.

— Помер, — пiдтвердив Коваль, уважно стежачи за реакцiєю жiнки.

— Не може бути! Вiд чого?

— Отруївся газом.

— От тобi й