Читати книгу - "Пес Баскервілів"

пообідати до нас о другій годині. Тоді я буду в змозі сказати вам ясніш, як вплинула на мене ця історія.

— Чи зручно це вам, Ватсоне?

— Цілком.

— То ви можете чекати на нас. Чи не дозволите ви покликати для вас кеб?

— Я волію пройтися, бо все це трохи стурбувало мене.

— Я з охотою пройдуся з вами, — сказав лікар Мортімер.

— Отже, ми побачимося о другій годині. Бувайте здорові!

Ми чули, як наші гості зійшли східцями і як за ними грюкнули передні двері. В одну мить, Голмз перетворився з сонного мрійника в людину дії.

— Вашого бриля і чоботи, Ватсоне! Живо! Не можна гаяти ні хвилини.

Він кинувся в халаті в свою кімнату і через кілька секунд вернувся звідти в сурдуті. Ми побігли вниз по східцях і вийшли на вулицю. Лікар Мортімер і Баскервіль ішли поперед нас приблизно 45 ярдів за двісті напрямком до Оксфордської вулиці.

— Чи не побігти мені спинити їх?

— Нізащо на світі, любий Ватсоне. Я цілком задоволений з вашого товариства, коли ви терпите моє. Наші друзі — розумні люди, бо ранок справді чудовий для прогулянки.

Він прискорив ходу, поки ми наздогнали їх на половину віддалі, що відокремлювала нас від наших відвідувачів. Потім, лишаючись ярдів за сто позаду них, ми пішли за ними на Оксфордську вулицю, а звідти на Ріджент Стріт. Одного разу приятелі наші спинилися і почали дивитися в вікна краминці. Голмз наслідував їх приклад. Потім він стиха вигукнув здивовано, і, стежачи за його проникливим поглядом, я побачив кеб, і в цьому кебі людину. Він спинив екіпаж по той бік вулиці, а тепер знову поволі їхав уперед.

— Це наша людина, Ватсоне, ходім. Ми хоч придивимось на нього, коли не будемо в змозі зробити щось краще.

В цю хвилину я виразно побачив густу чорну бороду і пару пронизливих очей, що дивилися на нас через вікно в кебі. Раптом відкрилось віконечко зверху, щось було сказано візникові, і кеб шалено помчав униз Ріджент Стріт. Голмз нетерпляче почав озиратися навколо, шукаючи іншого кеба, але не видно було жодного порожнього. Тоді він кинувся навздогін у самісіньку середину вуличного руху, та віддаль була дуже велика, і кеб уже зник.

— Ну от, — гірко вигукнув Голмз, коли, захекавшись і блідий від досади, виринув з потоку екіпажів. — Може ж трапитись така невдача. І чи можна зробити так кепсько! Ватсоне! Ватсоне! Коли ви чесна людина, ви й це розповісте і виставите, як невдачу з мого боку.

— Хто була ця людина?

— Знати, не знаю.

— Шпиг?

— З того, що ми чули, очевидно, хтось дуже пильно стежить за Баскервілем від того часу, як він у місті. Інакше як можна було довідатись так швидко, що він спинився в Нортумберландському готелі? З того факту, що за ним стежили з першого дня, я роблю висновок, що за ним будуть стежити і на другий день. Ви мусили були помітити, що я двічі підходив до вікна, поки Мортімер читав легенду.

— Так, пам’ятаю.

— Я дивився, чи не побачу зівак на вулиці, але не побачив жодного. Ми маємо справу з розумною людиною, Ватсоне. Тут усе дуже хитро задумане, — хоч я ще не вирішив конче, з ким ми маємо справу — з прихильником чи з ворогом, — я бачу, що тут є сила і певна ціль. Коли наші приятелі вирушили, я зараз же пішов за ними, сподіваючись помітити їхнього невидимого супутника. У нього вистачило хитрості не йти пішки, а сісти в кеб, у якому він міг або поволі йти за ними, або швидко промчати, щоб не бути ними поміченим. Він ще мав ту перевагу, що якби вони теж узяли кеб, то він не відставав би від них. Проте, це мас велику незручність.

— Він через це потрапляє у владу візника?

— Саме так.

— Дуже шкода що ми не подивилися на нього.

— Любий мій Ватсоне. Хоч який я виявився незграбний, а проте, невже ви поважно думаєте, що я не помітив числа? Число це 2704. Але тепер воно нам ні до чого.

— Я не бачу, що ви могли б зробити більше.

— Помітивши кеб, я мусив був би негайно повернути назад і йти. Тоді я міг би вільно найняти другий кеб і їхати за першим на чималій віддалі або, ще краще, поїхати просто в Нортумберландський готель і там дожидатися його. Коли наш незнайомий простежив би Баскервіля до його дому, ми мали б можливість повторити на ньому самому його гру й побачити, з якою метою він її затіяв. А тепер своєю необачною поспішністю, що її наш ворог використав надзвичайно швидко, ми викрили себе і втратили слід цієї людини.

Розмовляючи так, ми поволі йшли по Ріджент Стріт. Лікар Мортімер із своїм приятелем давно зникли з наших очей.

— Немає жодної потреби йти за ними, — сказав Голмз.

— Тінь їхня зникла й не вернеться. Нам тепер лишається подивитись, які в нас лишились карти в руках і рішуче грати з ними. Чи певні ви, що пізнали б людину, що сиділа в кебі?

— Я певен тільки того, що пізнав би її бороду.

- І я також, і з цього зрозумів, що вона приставна. Розумній людині, що провадить таку делікатну справу, немає іншої потреби в бороді, як для того, щоб сховати риси свого обличчя. Ввійдімо сюди, Ватсоне.

Він повернув в одну з участкових комісійних контор, де його палко привітав управитель.

— А Вілсоне, я бачу що ви не забули ще маленької справи, в якій я мав щастя вам допомогти.

— О, звичайно, я її не забуду. Ви врятували моє добре ім’я, а може, й життя.

— Любий мій, ви перебільшуєте. Я пам’ятаю, Вільсоне, що між вашими хлопцями був один, на прізвище Картрайт, що на слідстві виявив великі здібності.