Читати книгу - "Мисливці на мамонтів"

мисливець, який ганявся за зляканою здобиччю. Уамма бігала швидше за Оггу, але й вона не довго рятувалася від свого прудконогого переслідувача. Він ударив її, і досить боляче. Фао знову підійшов до жінки, що впала на шкуру, і повторив над нею ту саму церемонію, що й над Оггою.

Тепер настала черга вполювати молоду Баллу. Балла — висока й струнка жінка. Коли вона втікала від хлопця, вітер свистів у неї в вухах, і сама вона була схожа на прудку дівчину-підлітка. Вже тричі оббігли вони навколо танцівників, а відстань між ними майже не зменшувалась.

Несподівано Балла перечепилася за купину і впала в траву. Ще мить — і мисливець був уже над нею. Уа в запалі так штрикнув її палицею, що в неї на правій лопатці з'явилося велике садно.

Коли Фао закінчив розмальовувати переможену жертву, у неї на спині можна було помітити дві червоні смужки. Одна з них — проведена рукою художника, а друга — справжня кров, що текла з подряпини.

Каху наказала всім трьом жінкам підвестися. Вони стали поряд: Уамма — посередині, Огга, з рогом у лівій руці,— ліворуч, Балла — праворуч. Балла тримала ріг у правій руці і, всміхаючись, позирала на Уа, який так боляче її ударив. Але чомусь їй було смішно і зовсім не хотілося сердитись.

Мисливець стояв нерухомо, піднявши списа, наче прицілювався в здобич. А дівчата й жінки співали про олениць, про те, як вони вийшли на болото поскубти зеленої травиці та як пробив їм серце списом молодий Уа-мисливець.

ОБЛАВА НА ОЛЕНІВ

Танок-заклинання скінчився, але присутні ще не розходились. Тільки Уамма, Балла та Огга побігли провідати своїх дітей. Балла бігла попереду, по-дитячому підстрибуючи на одній нозі.

Руда Уамма намагалася не відставати, але це їй погано вдавалось. Вона заздрісно милувалася, як легко біжить Балла. Позаду трюхикала Огга. Вона важко переставляла короткі ноги, засапалась.

Кашляючи й шкутильгаючи, попленталась у землянку до Родового вогню стара Каху. Вона важко спиралася на корявий костур. Губи її все ще ворушилися, наче вона ніяк не могла закінчити своє бубоніння.

І раптом сталося те, що назавжди утвердило за нею славу великої чаклунки.

З лісу вибіг високий мисливець.

Всі обернулися. Діти закричали:

— Каллі повернувся! Каллі!

Каллі вказав списом у напрямку болота.

— Чикчоки! — кричав він.— Багато оленів, як комарів! Багато!

Всі радісно заметушилися:

— Де чикчоки?

— На болоті! Мисливці женуть. Треба допомагати! В загін загнати!

Оленячий загін був по той бік яру.

Там на купинястому болоті було ввіткнуто два ряди високих жердин. Між собою вони з'єднані теж довгими жердинами, прив'язаними жмутками лози.

Це були дві високі загорожі. Через них не могли перестрибнути ні олень, ні дикий кінь. Загорожі в напрямку болота розходилися широким розтрубом. До берегової кручі вони звужувалися, наче лійка. Тут лишався прохід кроків із сім завширшки. Він вів на невелику загату — щось на зразок тераси, сплетеної з хмизу і замаскованої ялиновим гіллям. Знизу терасу підпирали тонкі жердини. Споруда була дуже хистка. Навіть людині ступити на неї було небезпечно.

Всі мешканці селища, крім старих бабів і хворих, взяли участь в облаві. Матері, дівчата, підлітки й діти років від семи й старші перебралися на той бік яру. Там залягли вони довгим цепом, сховавшись у низькому лозняку. Кілька дозорців на чолі з мисливцем Каллі поповзом пробралися вперед, щоб краще бачити все болото.

Чекати довелося недовго. Небавом із-за низькорослої вербової порослі показався живий чагарник. Він похитувався й рухався. Це були роги, самі роги — багато десятків гіллястих рогів, ще оброслих бурою шерстю, хрящуватих, повних гарячої крові.

Та ось з'явилися й самі олені. Неначе отара великих овець, спускалися вони від лісу до болота. Попереду простували самиці з оленятами, позаду — великі самці з величезними рогами.

Тварини йшли й оглядалися. Вони відчули небезпеку. Уже вловили її найтоншим відчуттям. По вітру вони впізнавали людину за багато кроків. Але вітер відносив запах селища в інший бік. Зате з тилу він ніс їм страшну звістку: двоногі близько. Це лякало оленів, змушувало йти все вперед і вперед.

Стадо наближалося. Вже долинало хропіння маток. Чітко можна було розрізнити й хрускотливий цокіт їхніх копит: той самий цокіт, що є особливістю північного оленя. Він походить від того, що під час ходи при натискуванні на землю подвійні копита їхні дуже розсуваються. Це полегшує ходу по болоту, по грузьких місцях. Коли копита піднімаються, чути хрускіт, від якого й пішла звуконаслідувальна назва «чикчок».

Оленячі матки час від часу кликали своїх сисунців, оглядалися на ліс і мордою підштовхували їх. Адже зупинятися не можна. Треба було хоч би там що йти, бо позаду за ними скрадалися невідомі, але страшні запахи. Останні ряди рогачів уже вийшли з чагарників, і тепер на видноті було все стадо.

У передніх рядах тварин наростала невиразна тривога. Звідкись із самої землі, з протоптаних між купинами стежок, починав вриватися в їхні ніздрі цей ненависний і моторошний запах. Небезпека чигала скрізь. Вона насувалася і від яру, і від берега річки, і ззаду, від узлісся.

Олені зупинились. Одні пильно роздивлялися навколо, інші повертали назад. Їхні голоси перетворилися на уривчастий рик, що злився в глухе басовите дудніння. І зненацька позаду прорізав повітря гучний мисливський крик, і чоловік з дванадцятеро нагоничів вискочило з-за кущів. Стадо разом рвонулося вперед і подалося навскоси до яру.

Вовча Ніздря щодуху біг попереду всіх. Поряд весело стрибав через купини високий і стрункий Ао. Він пронизливо вигукував свое власне ім'я:

— Ао! Ао!

Вовча Ніздря верещав і рикав, як дикий звір. Зіниці його палали.

Тим часом за знаком Тупу-Тупу жінки й діти вискочили з яру і з вереском