Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"

підпадаючи під принадливість співбесідниці. — А чому?

— А тому, що головні редактори зацікавлені взяти на роботу фахівця, що вправно володіє усіма жанрами…

— Ні-ні, — чомусь налякалася Людмила. — Я в усіх жанрах працюю, не думайте! А щодо вступу, то я вирішила документи на заочний подавати. Туди й конкурс менший.

— На денному більшому навчишся, потрібні знання отримаєш. Навіщо тобі заочний?

— Гроші потрібні.

— Гроші всім потрібні, вибач за тривіальність, — співбесідниця розвела руками.

— Та ні, все досить складно… — зам’ялась Людмила.

Проте, подальшої розмови в них не вийшло. Ожив телефон співрозмовниці, вона спохмурніла, коротко кинула: «Машину пришліть, чекаю» і повернулась до Люди.

— Вибач, нажаль, більше не маю часу. Успіхів тобі.

Кивнула і пішла до зупинки, дзвінко клацаючи тоненькими підборами.

Дівчина з жалем подивилась їй услід, але згадала, що у самої обмаль часу, бо обіцяла Віталію повернутися якомога швидше, і рішуче попрямувала до дверей, над якими висіла невеличка дошка з написом «Приймальна комісія».

Написала заяву, віддала документи. Одна із членів приймальної комісії коротко пояснила, коли відбуватиметься творчий конкурс і, не прощаючись, почала кудись телефонувати.

Людмила трішечки постояла біля столу, і побачивши, що на неї більше не звертають уваги, тихенько пішла геть.

Вийшла на вулицю й попрямувала було до зупинки, але раптом передумала. «Потрібно ж роботу шукати. І негайно! — сяйнула думка».

Вирішила пройти до найближчого кіоску, купити газету з оголошеннями. Тому, що не зможе знайти хоч якусь можливість заробити гроші, Людмила й не думала. «Зголошуся працювати будь де. Навіть, під’їзди мити, — міркувала дівчина. — От би випадок, й Боженька не забув, або разом змилостивилися й допомогли знайти місце в якійсь редакції!» На те, що існує в світі якась вища справедливість була її головна надія. Бо ж не полишала її якась добродійна сила змалку. І прихильність тітоньки Марини, і такий-сякий талант до письма, і — найкраще, що сталося в житті — зустріч із коханим Віталею, все відбувалось ніби за помахом якоїсь чарівної палички. А тепер Людмила подумки благала долю дати їй можливість матеріально підтримати свого коханого, — поки Віталій не знайде собі роботу до душі, таку, про яку мріє.

Побачивши кіоск з газетами, кинулась до нього через дорогу, не чуючи підошов. У голові тільки й думки було: «Де б підробітки знайти?». Не звернула увагу, що на «червоний» біжить… Щось темне пролетіло зовсім поруч, забило руку, ледь з ніг не збило. Людмила з жахом побачила, що повз неї промчала маршрутка. «Ти диви! Водій навіть не зупинився, не запитав, чи не скалічив… — вона помацала руку. — Болить. Мабуть, синець здоровенний вискочить. Та, дякувати Господу, жива. — Зупинилась, згадавши цифри, що промайнули прямо перед очима. — Егеж, 6 і 2 та 1 і 7. Одна сума дорівнює іншій. Добре, що суми збігаються. Інакше, мабуть, вже везли б мене до лікарні».

Так замислилась, що й газету купити забула.

Щоб заспокоїтись, пішла уздовж довгого багатоповерхового будинку, розглядаючи вікна, в яких були виставлені реклами й оголошення. Затрималась біля входу, перечитала численні вивіски. Особливу увагу привернула одна: «Редакція журналу «Жінка сучасності». Людмила аж рота відкрила від несподіваності. Це ж треба! Не встигла подумати, аж ось вона, редакція. І не газети навіть, журналу. Мабуть, солідного, бо ж у центрі знаходиться!

Несподівано двері розчахнулися, і на крильце, дістаючи з кишені цигарки, вийшов літній чоловік. Він чомусь посміхнувся, клацнув запальничкою, випустив у повітря димну цівочку. Кинув уважний погляд на застиглу Людмилу, підморгнув і запитав поблажливо:

— Що дівчина шукає, чи не вчорашній день? Чом така задумлива, красунечко? От скажи, чи поталанить мені сьогодні?

Спочатку Люда сторопіла, а потім, трішки ніяковіючи, насмілилась відповісти:

— Поталанить. Особливо якщо на роботу мене візьмете.

Завмираючи від своєї зухвалості, вона чекала на відповідь. Чомусь, в те, що цей чоловік може працювати будь де, а не в редакції, навіть і на думки не спало.

Чолов’яга здивовано прицмокнув.

— А ти звідки знаєш, що нам секретарка потрібна? Ми ще й оголошення не давали.

Від радісного передчуття у Людмила спина пішла мурашками. Але вона зібралась і, легко посміхнувшись, відповіла:

— Здогадалась. Бо майбутній журналіст повинен інтуїтивно відчувати.

Співбесідник присвиснув, поліз у потилицю:

— Дійсно, інтуїція у тебе на вищому рівні. Бо ж секретарка потрібна не кудись, а в «Жінку сучасності». Ти наш журнал читаєш?

— Ні, — чесно зізналась дівчина. І додала, вибачаючись: — Я не місцева.

— Отакої, — скривився майбутній роботодавець. (У тому, що вона розмовляє з самим головним редактором, Людмила не сумнівалась). — У рекламу шалені гроші вкладаємо, а результат нульовий! — похитав головою. — На міжнародний рівень виходимо, розуміти треба! Ех ти, «майбутній журналіст»…

Відкрив двері, махнув рукою: заходь, мовляв, швидше. Не вагаючись, Люда пішла за ним.

Її здивуванню не було меж. У великому світлому кабінеті вона зустріла свою вранішню співбесідницю. Та сиділа за величезним столом, водночас, підписуючи якісь папери й розмовляючи по мобілці.

— Не згодна! — руба, говорила в слухавку Наталія Іванівна. — Ваші проблеми — то є ваші проблеми. А зривати строк подачі матеріалу я вам не дозволю! — Різко відсторонила підписані папери, застукала ручкою по столу. — Щоб сьогодні він був у мене!

Кинула погляд на тих, хто увійшов. Сердито запитала:

— Пал Паличу, ви давали Авксентьєвій дозвіл на перенос інтерв’ю з ведучою актрисою Країни у наступне число нашої «Жінки…»?

Той, хто супроводжував Люду, швидко підтягнувся й чітко відповів:

— Ні в якому разі. Йшлося про те, яку рекламу ми зможемо дати, якщо актриса відмовиться від інтерв’ю.

«Ніякий він не