Читати книгу - "Месія Дюни"

163
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 70
Перейти на сторінку:
зі свистом вириваючись за рамки його буття. Полове тіло знало речі, про які ще не здогадувалася його свідомість.

— Чані, люба, — прошепотів він, — якби ти знала, чого б я тільки не віддав за те, аби закінчити джигад, аби відділити себе від клятої божественності, до якої мене силує Квізарат.

Вона затремтіла.

— Тобі досить звеліти, — сказала вона.

— Ох, ні. Навіть якби я зараз помер, моє ім’я далі вестиме їх. Як подумаю, що ім’я Атрідів прив’язане до цієї релігійної бійні…

— Але ж ти Імператор! Ти…

— Я лише манекен, фігура на носі корабля. Коли дісталася тобі божественність, то над цією річчю так званий бог уже не владний.

Гіркий сміх струснув ним. Відчув, що майбутнє озирається на нього крізь династії, про які він навіть не мріяв. Здалося йому, що суть його буття відлітає, плаче, розповзається в кільцях долі — і лише його ім’я триває.

— Я був обраний, — сказав. — Можливо, у мить народження… звичайно, ще до того, як я зумів щось із цього приводу сказати. Я був обраний.

— Зречися цієї обраності, — промовила вона.

Він обійняв її за плечі.

— Усьому свій час, кохана. Дай мені ще трохи часу.

Непролиті сльози пекли йому очі.

— Ми мусимо повернутися на січ Табр, — сказала Чані. — У цьому кам’яному мішку стає нестерпно.

Він кивнув, тручись підборіддям об гладеньку тканину хустини, що прикривала її волосся. Заспокійливий пряний запах наповнив йому ніздрі.

Січ. Пола заполонило древнє слово мови чакобса: місце збору та притулок у небезпечні часи. Пропозиція Чані змусила його із сумом згадати відкриті піски, чисті простори, де ворога можна було побачити здалеку.

— Племена сподіваються, що Муад’Діб повернеться до них, — промовила вона, підводячи голову, щоб глянути на нього. — Ти належиш нам.

— Я належу своєму провидінню, — прошепотів він.

Подумав про джигад, про гени, що змішуються, мандруючи крізь парсеки, і про видіння — воно розповіло йому, як він може з цим покінчити. Чи мусить він сплатити таку ціну? Уся ненависть вивітриться, згасне, як вогонь, — одна головешка за іншою. Але… ох! Ця страхітлива ціна!

«Я ніколи не хотів бути богом, — подумав він. — Хотів лише зникнути, як діамантова крапля роси, упіймана ранком. Я хотів утекти від ангелів і демонів — сам… принаймні через недогляд».

— Ми повернемося на січ? — наполягала Чані.

— Так, — прошепотів він. І подумав: «Я мушу заплатити ціну».

Глибоко зітхнувши, Чані вклалася позаду нього.

«Я гайную час», — думав він. І побачив, як обмежують його кордони любові та джигаду. Що таке одне життя, хай яке люблене, порівняно з усіма тими, що їх напевне забере джигад? Чи може одне страждання переважити муку мільйонів?

— Коханий? — запитливим тоном озвалася Чані.

Він поклав руку їй на губи.

«Я сам відступлю, — подумав. — Вирвуся, доки ще маю силу, полечу крізь простори туди, де не знайде мене навіть птах». Думка була марною, і він це знав. Джигад мчатиме вслід за його привидом.

Що він може відповісти? Як пояснити тим, хто звинувачує його в жорстокій глупоті? Хто може це зрозуміти?

«Я хотів лише озирнутися й сказати: “Ось! Ось це існування, яке не може мене втримати. Дивіться! Я зникаю! Жодні пута, жодні вигадані людьми сіті не можуть знову мене впіймати. Я зрікаюся своєї релігії! Ця мить моєї слави! Я вільний!”

Які порожні слова!»

— Учора під Оборонною Стіною помітили великого хробака, — заговорила Чані. — Казали, понад сотню метрів завдовжки. Такі великі рідко тепер трапляються в цьому регіоні. Гадаю, що їх відлякує вода. Казали, він прийшов, щоб покликати Муад’Діба до його пустелі. — Вона вщипнула його за груди. — Не смійся з мене!

— Я не сміюся.

Пол, зачудований стійкістю фрименських міфів, відчув стискання серця. Відбувається щось, що впливає на його життєву лінію, — адаб, вимогливий спогад. Він згадав свою дитячу кімнату на Каладані, потім… темну ніч у кам’яній кімнаті… видіння! Був то один із його найперших моментів яснобачення. Він відчував, що його розум занурюється у видіння, бачить крізь серпанок хмар у пам’яті (видіння-у-видінні) низку фрименів у запиленій одежі. Вони саме проходили повз щілину між високими скелями, несучи загорнутим у тканину щось важке й продовгувате.

І нараз Пол почув сам себе в цьому видінні: «Усе було прекрасним, а ти — найпрекраснішою з усього».

Адаб звільнив його.

— Ти такий тихий, — прошепотіла Чані. — Що це було?

Пол здригнувся, сів і одвернув обличчя.

— Ти сердишся, бо я ходила на край пустелі, — сказала Чані.

Він мовчки похитав головою.

— Я пішла туди лише тому, що хочу дитину.

Пол не міг промовити навіть слова. Здавалося, що його поглинула, вичерпала груба сила колишнього видіння. Жахливе призначення! У цю мить усе його життя уявилося гілкою, що тремтить після того, як із неї злетів птах… і цим птахом була можливість. Свобода волі.

«Я піддався спокусі провісництва», — подумав він.

І відчув, що, піддаючись цій спокусі, він може приректи себе на єдино можливу, хоч і просту життєву дорогу. А можливо, що провісництво не розповідає про майбутнє? Можливо, провісництво творить це майбутнє? А може, він мимоволі дозволив своєму життю заплутатись у невидимій павутині, чи вона впіймала його в тому давньому пробудженні, і тепер він став жертвою павука-майбутнього, який навіть зараз насувається на нього зі своїми страховинними хеліцерами?

Спала йому на думку аксіома Бене Ґессерит: використання грубої сили робить безмежно вразливим до впливу ще більших сил.

— Я знаю, чого ти сердишся, — сказала Чані, торкнувшись його руки. — Так, це правда, що племена відродили старі обряди та криваві жертви, але я не брала в них участі.

Пол глибоко, уривчасто зітхнув. Потік його візії розширювався, перетворюючись на спокійну, глибоку заболонь, де нуртували могутні, непідвладні йому течії.

— Прошу, — благала Чані. — Я хочу дитину, нашу дитину. Невже це так жахливо?

Він погладив її руку, якою вона торкнулася його, і відсунувся. Підвівшись із ліжка, він погасив світлокулі, підійшов до балконного вікна й розсунув завіси. Глибока пустеля не могла проникнути сюди інакше, як самим лише запахом. Навпроти нього здіймалася в нічне небо стіна без вікон. Місячне світло навкіс падало в закритий сад, на варту з дерев, на широке, вкрите росою листя. Він бачив рибний ставок, у якому відображалися зірки, що мерехтіли

1 ... 10 11 12 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Месія Дюни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Месія Дюни"