Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Утім чи означає це, що проблема визначення витоків волинської трагедії остаточно вирішена і що вона не потребує подальших досліджень науковцями? На наше глибоке переконання, ні. Вважаємо, що саме неупереджений аналіз документів надасть можливість розставити правильні акценти, здавалося б, у вже відомій загальній картині українсько-польського міжнаціонального конфлікту часів війни і з’ясувати міру відповідальності за його розв’язання кожної із задіяних в ньому сторін: німецької, радянської, але, насамперед, українського та польського військово-політичних проводів.

Тим більше, що навіть деякі з їхніх лідерів та учасників тих подій від певного часу ставили про це питання. Зокрема, у вступній статті до 24-го тому «Літопису УПА» відомий діяч бандерівського руху Мирослав Прокоп написав таке: «Потрясаючі є інформації про знищення кількох сотень українців на Грубешівщині навесні 1944 р., про вбивства представників української інтелігенції в різних містах Галичини, про польських донощиків на службі гестапо й комуністичного підпілля та їхню участь у поборюванні українців. Відомо також, що після того, як частина української поліції на Волині перейшла до УПА, місцеві поляки брали участь у німецьких антиукраїнських погромах. Одначе відомо теж, що на Волині, а місцями й у Галичині, були криваві репресії українців проти місцевих поляків; відомо, що відбулося своєрідне примусове виселення польських осадників з українських земель, жертвою якого впало багато поляків, в тому числі й цивільного населення, непричетного до антиукраїнських виступів... Немає сумніву, що акції взаємного винищування з боку українців і поляків звичайно мали характер “самооборони” і “відплати”, та справа в тому, що жертвами тих акцій падали часто зовсім невинні люди. Цього ніяк виправдати не можна; навпаки — такі вбивства вимагають осуду від обох народів... Обопільна боротьба між українцями і поляками під час війни вимагає від відповідальних кіл обох народів серйозного аналізу й оцінки тієї недавньої трагедії в їхньому житті, щоб лікувати психологічну травму, яка заважає приязним взаєминам між обома народами»[47].

Незмінною залишається позиція сучасної російської офіційної історіографії у трактуванні українського національного самостійницького руху та його взаємин з польським підпіллям. З-поміж останніх російських праць, присвячених боротьбі радянських спецслужб проти польського й українського антикомуністичного підпілля в роки війни, насамперед варто назвати збірник документів у 2-х книгах, виданий у 2001 р. завдяки зусиллям Центрального архіву Міністерства внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща та Центрального архіву Федеральної служби безпеки Російської Федерації[48].

Перша книга містить найцікавіші інформаційно-аналітичні документи НКВС-НКДБ СРСР стосовно діяльності польських, а опосередковано і українських підпільних організацій на території Західної України і Західної Білорусії в 1939–1941 рр., також боротьби проти них. У другій подано слідчі справи, зокрема протоколи допитів польських підпільників, а також власноручно складені ними зізнання.

Згідно з даними НКДБ СРСР, що наводяться в московському виданні, від вересня 1939 р. і до початку другого кварталу 1941 р. у Західній Україні і Західній Білорусії, а також Литві було ліквідовано 568 конспіративних організацій і груп, заарештовано 16 758 членів польського підпілля. На території самої Західної України було знешкоджено діяльність 340 організацій і груп, заарештовано 9949 членів підпілля. Користуючись захопленими польськими архівами, органи НКВС-НКДБ оголосили у всесоюзний розшук 3168 кадрових працівників польських спецслужб та їхніх агентів, з яких 2101 був заарештований[49].

Опубліковані документи дають чимало підстав замислитись над таким питанням: якщо настільки активною і всеохоплюючою була боротьба чекістів з їхніми супротивниками в Західній Україні і Західній Білорусії, то, напевно, масштаб анти-радянської діяльності місцевого польського підпілля дійсно становив серйозну загрозу для встановленого тут у 1939 р. режиму. На це запитання, на нашу думку, можна дати і позитивну і негативну відповіді, кожна з яких матиме рацію.

На перший погляд, вдала агентурно-оперативна робота органів НКВС-НКДБ СРСР проти польських підпільних організацій і масовий характер арештів, здійснених офіційними Москвою і Києвом у їхньому середовищі, можуть свідчити про те, що польські плани з проведення антирадянської боротьби значною мірою залишилися лише на папері. До речі, про ці плани, так само як і про характер завдань, визначених для підпілля польським емігрантським урядом і військовим командуванням, ми радше дізнаємося саме завдяки опублікованим документам радянських спецслужб, а не з добре відомої і малочисленної польської конспіративної документації за 1939–1941 рр., що збереглася в польських архівосховищах.

Утім ці самі документи з московського видання повідомляють про те, що польські націоналістичні формування від початку 1940 р. розгорнули активну діяльність з підготовки збройного виступу, що був запланований на весну того ж року. З цією метою вони проводили роботу з накопичення зброї та набоїв до неї; збирали інформацію про місця розташування підрозділів Червоної армії та органів НКВС; складали списки з адресами на командуючий склад армії, працівників НКВС і радянсько-партійний актив з метою їхнього захоплення та знищення під час збройного повстання; готували на початок повстання або очікуваної ними війни між Німеччиною і СРСР здійснення диверсійних актів, головним чином, на об’єктах стратегічного значення, на залізничних вузлах та мостах. Окремі антирадянські організації чинили прямий опір військовим частинам Червоної армії і місцевим радянським органам збройними нападами на ці частини і будинки НКВС та здійсненням терористичних актів[50].

Поряд із відзначенням зробленого поляками варто підкреслити, що вже з другої половини 1940 р. діяльність їхнього військового підпілля в західних областях України, Білорусії і у Литві була фактично паралізована. Відновлення загальнопольської підпільної організації Союзу збройної боротьби (СЗБ) на цих територіях відбулося вже після їх захоплення Німеччиною, і від того часу діяльність поляків спрямовуватиметься проти гітлерівських окупантів. Як відомо, напад гітлерівської Німеччини на СРСР змінить ставлення радянського керівництва до Польської держави. У цьому контексті дуже важливою є інформація,