Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

неквапливо дістав з кишені й примостив на очі окуляри в товстій оправі, діловито зашурхотів паперами.

Клим прибрав постіль з дивана, знову сів до столу.

— Ну що, документи влаштовують? — запитав, коли покупець закрив нарешті папку.

— Цілком. Головне, немає прибудов без санкції архітектора. Це, знаєте, така морока. Хотілося б ще…

— Мені б теж хотілося, — перебив його Клим, — бути з вами взаємно відвертим. Дозвольте глянути на ваші документи. Я тепер дока в цих справах, знаю, що й кому належить.

Покупець зам’явся, винувато усміхнувся!

— На біду, якраз не захопив з собою ніяких документів. Можу тільки словесно відрекомендуватись — Степаненко Андрій Гаврилович, мешкаю на Лівій набережній, корінний городянин, отож право на покупку маю,

— Досить п’яти років проживання, — сказав Клим. — А навіщо вам, корінному городянину, це бунгало? Я за нього можу заправити таку ціну, яка вам не по кишені.

Покупець зітхнув, розвів руками:

— До природи тягне в моєму віці. Ближче до сонечка, трави, повітря. Ну, а коли ви заправите більше, ніж я можу дати, лишусь при своїх інтересах — на набережній.

“Ні, — міркував Клим, — він не з їхніх. Хіба що грає майстерно”.

— Чого там, — мовив до покупця, — ціна проставлена в полісі, більше жодної копійки не візьму… Якщо ви справді Степаненко Андрій Гаврилович!

Покупець ніби не розчув останньої фрази. Він акуратно зав’язав шворки на папці й подав її Климові.

— Резонно, — важко підвівся. — Згоден з вами — гроші проти документів. Тут не заперечиш, давайте продовжимо цю розмову… в середу. Згодні?

— Згоден. Тільки не так рано. Скажімо, приходьте після десятої.

Ярчук провів покупця до воріт і, позіхаючи, попрямував був до хати, коли почув знайомий голос. До нього квапився Губський.

— Хто це був? — запитав Іван Терентійович, киваючи головою в бік покупця.

— Клієнт, як ви кажете, — спокійно пояснив Клим. — Потенційний володар цього маєтку.

— Он воно що… — Іван Терентійович ображено скривив губи. — Я ж тобі обіцяв вигідного покупця, куди поспішаєш. А це якийсь неприємний тип. Дивлюсь — бродить по малиннику, як ведмідь.

— А ви чого піднялися так рано?

— Вік уже такий, не спиться. Вийшов у сад подихати.

Клим глянув на сусідське подвір’я.

— Томик, я бачу, останнім часом квартирує у вас?

Губський якось нервово заусміхався:

— З чого ти взяв? А-а, мотоцикл стоїть… Ні, це він його у нас залишає, коли ввечері добряче хильне. Ліна забороняє йому їздити після чарки.

— А куди це поділась Тоня, щось давненько не бачив її? — Клим перевів розмову на інше.

— Сам не знаю. Певно, десь у місті. Та ти не переживай, — Губський багатозначно підморгнув Климові. — Це в неї звичка така — щезати по-англійськи. Скоро з’явиться, можу навіть сказати, коли… В середу. У мене намічається ювілей, п’ятдесят стукнуло. Ось тоді й прибуде Антоніна. І ти заходь, буду радий.

— Дякую, прийду.

— Ну, годі, годі… Іди вже, а то тремтиш від холоду, ще простудишся. І в мене буде на одного гостя менше.

В цей час грюкнули двері в домі Губського. На подвір’я вийшла дружина Івана Терентійовича з якоюсь одежиною жовтого кольору в руках. “Та це ж Томикова куртка! — здогадався Клим. — Виходить, він тут…”

Повертаючись додому, Клим заглянув у поштову скриньку. Дістав листівку — від Ніни. Вона повідомляла, що прізвище того, якого боялася мати, — Панков.

15

Сутінки підкралися непомітно. Блідий серп місяця з’явився у прямокутнику вікна і, здавалося, з цікавістю заглядав у кімнату. Клим не вмикав світла. Він думав про Тонго. Всього лише кілька зустрічей, короткі прогулянки, розмови, вважай, ні про що. Чому ж так сумно без неї? Чому все частіше він думає про цю дівчину, навіть розмовляє з нею подумки? Чому непокоїться зараз, коли вона несподівано зникла? Клим тільки тепер відчув, ким вона стала для нього…

У сінях щось упало, почулися кроки. Двері до світлиці відчинились, і пролунало хрипке:

— Є тут хто?

Клим намацав рукою ковпак настільної лампи, повернув його до дверей, натиснув кнопку.

Двоє молодиків, мружачись від яскравого світла, стояли на порозі. Ярчук одразу впізнав їх — Козир і Дональд Дак.

— Поверни свій прожектор, — це сказав Козир.

Клим повернув ковпак лампи, і двоє непроханих гостей, сторожко поглядаючи на нього, ввійшли до кімнати. Мовчки сіли — Козир біля столу, Дональд Дак у кутку біля дверей.

Клим сидів на дивані, праву руку тримав у кишені штанів — хай думають, що там зброя.

— В мовчанку будемо гратись? — першим порушив напружену тишу Клим. — Чого прийшли?

— Сам же через фарцового передав… — знову прогугнявив Козир.

— Я зі шпаною не звик говорити. Домовлялися…

— Не бризкай слиною. Ти хотів розмову — ходімо.

Несподівані гості разом підвелися. Клим зняв куртку із спинки стільця, рушив до дверей. Козир за спиною вимкнув лампу. Дональд ішов попереду.

Біля воріт стояв “Москвич”-фургон. Дональд відчинив задні дверцята.

— Ти що в душогубку мене сунеш? — обернувся Клим.

— Не задихнешся. Тут близько!

Козир підштовхнув ззаду плечем, а Дональд притулив до ребер якийсь гострий предмет.

— Забери гвіздок, недоноску. Дай гляну, що там за салон.

Козир клацнув запальничкою.

— В кутку каністра, сідай туди.

Дверцята зачинились, і Клим опинився у суцільній темряві. Машина рушила з місця і за кілька хвилин викотилась на окружну дорогу…

Клим стояв у вузенькому дворику. Роззирнувся. Високий паркан, собача буда, похмура, неосвітлена будівля.

Козир підштовхнув Клима, мовляв, іди вперед. Дональд стояв уже біля вхідних дверей похмурої будівлі. Хтось клацнув вимикачем, кілька разів блимнуло, і спалахнуло тьмяне денне світло. Приміщення, куди вони ввійшли, було захаращене меблями. Скрізь бруд, пилюка, розкидані речі. Склад якийсь, чи що?

— Сідай, хлопче, — голос низький, хрипкий.

Клим обернувся — на прямокутнику дверей чорна штора, звідти, з другої кімнати, зверталися до нього. Він попрямував до штори, але той же голос зупинив його:

— Не туди, хлопче. Он стілець, сідай на нього, щоб я бачив тебе. І ти, Петре, побудь біля нього, — це вже стосувалося Дака.

Ярчук сів, закинув ногу на ногу. Він ніби аж фізично відчував на собі пильний, вивчаючий погляд з-за штори.

— Схожий, — прохрипів голос після тривалої мовчанки. — Я, хлопче, з твоїм татом знався тридцять два роки. І на волі, і у відсидці…

— Знаю, — недбало кинув Клим. — Не тягни гуму. Давай знімай чадру, а то якось незручно говорити…

— Поспішаєш, як голий у лазню. Чадра не заважає ні мені, ні тобі. Твоя хата під наглядом?

— Чого питаєш — сам же пильнуєш. Начинка тобі спокою не дає. Напустив жуків, землю всю перекопали. Дзуськи! Не на того надибав. Моє при мені