Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

class="p1">Ми вже сіли в потяг, а я досі не вірила. Щохвилини питала в чоловіка:

— Ми їдемо до Радянського Союзу? Ти мене не обманюєш?

На першій станції взяла в руку грудочку рідної землі, дивлюсь на неї і посміхаюсь — рідна! Я її їла, повірте. Умивала нею обличчя.

Мій улюблений... Мій... Наш... Юрко в мене — старшенький. Негарно матері в цьому зізнаватись, але я любила його понад усіх на світі. Більше, ніж чоловіка, більше, ніж другого сина, я любила всіх, але його якось особливо. Він був маленький, я спала і тримала його за ніжку. Не могла собі уявити: як це я побіжу в кіно, а сина залишу з кимось. Брала його, тримісячного, кілька пляшечок молока, і ми вирушали на фільм. Можу сказати, що я все життя була з ним. Виховувала його лише за книжками, за ідеальними образами: Павка Корчагін, Олег Кошовий, Зоя Космодем’янська. У першому класі він знав напам’ять не казки, не дитячі вірші, а цілі сторінки з «Як гартувалася сталь» Миколи Островського.

Вчителька була в захваті.

— Хто твоя мама, Юрку? Ти вже так багато прочитав.

— Моя мама працює в бібліотеці.

Він знав ідеали, але він не знав життя. Я теж, стільки років живучи далеко від Батьківщини, уявляла, що життя складається з ідеалів. Ось випадок... Ми вже повернулися до рідних місць, жили в Чернівцях. Юрко навчався у військовому училищі. Якось, о другій годині ночі — дзвінок у двері. Стоїть на порозі він.

— Ти, синочку? Що ж так пізно? Чому в дощ? Мокрий весь...

— Мамо, я приїхав тобі сказати: мені важко жити. Те, чого ти навчала... Нічого цього немає. Звідки ти це все взяла? А це лише початок... Як я буду жити далі?

Усю ніч ми з ним просиділи на кухні. Про що я могла говорити? Все про те саме: життя прекрасне, люди хороші. Усе правда. Тихо мене слухав. Уранці поїхав до училища.

Не раз я наполягала:

— Юрку, кидай училище, іди до цивільного інституту. Твоє місце там. Я ж бачу, як ти страждаєш.

Він не був задоволений своїм вибором, тому що військовим став випадково. З нього міг би вийти гарний історик... Учений. Він жив книгами... «Яка чудова країна — Давня Греція»: І читає все про Грецію. Потім про Італію: «Мамо, Леонардо да Вінчі думав про польоти в космос. Коли-небудь розгадають посмішку Джоконди...» А в десятому класі на зимових канікулах поїхав до Москви. Там у мене живе брат, полковник у відставці. Юрко з ним поділився: «Хочу вступати до університету на філософський факультет». Той не схвалив.

— Ти чесний хлопець, Юрку. Бути філософом у наш час важко. Треба обманювати себе та інших. Будеш казати правду, потрапиш за ґрати або до божевільні.

Навесні Юрко вирішує:

— Мамо, не питай мене ні про що. Я буду військовим.

Я бачила у військовому містечку цинкові домовини. Але тоді: один син — у сьомому класі, другий — ще молодший. Сподівалася: поки вони виростуть, війна скінчиться. Хіба війна може бути тривалою? «А вона виявилася завдовжки зі школу, з десять років», — сказав хтось у Юрка на поминках.

Випускний вечір в училищі. Син — офіцер. Але я не розуміла, як це Юркові потрібно буде кудись їхати. Не уявляла ні на мить свого життя без нього.

— Куди тебе можуть направити?

— Попрошусь до Афганістану.

— Юрку!

— Мамо, ти мене виховала таким, тепер навіть не думай перевиховувати. Ти правильно мене виховала. Усі ті виродки, з якими я стикався в житті, — не мій народ і не моя Вітчизна. Я поїду до Афганістану, щоб довести їм, що в житті є високе, і не кожному вистачає для щастя забитого м’ясом холодильника і «Жигулів». Є ще щось... Ти так навчала...

Він не сам попросився до Афганістану, багато хлопців подали рапорти. Усі вони — з хороших сімей: в одного батько — голова колгоспів іншого — сільський учитель... Мама — медсестра...

Що я могла сказати своєму синові? Що Батьківщині цього не потрібно? А ті, кому він хоче щось довести, як вважали, так і будуть вважати, що до Афганістану їдуть лише за ганчір’ям, за чеками. За орденами, за кар’єрою. Для них Зоя Космодем’янська — фанатичка, а не ідеал, тому що нормальна людина на таке не здатна.

Не знаю, що зі мною сталося: плакала, умовляла. Зізналась йому в тому, у чому сама собі боялась зізнатися... Але про що вже говорили... Уже тихенько шепотілись на кухнях. Я його спитала:

— Юрку, життя зовсім не таке, як я тебе вчила. І якщо я довідаюсь, що ти в Афганістані, вийду на площу... На лобне місце... Обіллю себе бензином і підпалю. Тебе вб’ють там не за Вітчизну, тебе вб’ють невідомо за що... Просто так. Хіба може Вітчизна посилати на загибель своїх кращих синів без великої ідеї?

І він обманув мене. Сказав, що поїде до Монголії. Але я знала: це ж мій син, він буде в Афганістані.

Водночас пішов до армії Гена, мій молодший. Я за нього була спокійна, він виріс іншим. Їхні вічні суперечки з Юрком.

Юрко:

— Ти, Гено, мало читаєш. Я ніколи не бачив у тебе в руках книжку, лише гітару.

Гена:

— Я не хочу бути таким, як ти. Я хочу бути як усі.

Вони поїхали, а я перейшла жити до них у дитячу. Втратила цікавість до всього, окрім їхніх книжок, їхніх речей, їхніх листів. Юрко писав про Монголію, але так плутався в географії, що я вже не сумнівалась, де він. Удень і вночі перебирала своє життя... Краяла себе на шматочки. Цей біль не передати жодними словами...

Я сама його туди відправила. Сама!

...Заходять якісь чужі люди, за їхніми обличчями вловлюю — вони принесли мені біду. Відступаю до кімнати. Лишається остання страшна надія:

— Гена?!

Вони відводять очі. А я ще раз готова віддати їм одного сина, щоб урятувати іншого...

— Гена?

Тихо-тихо хтось із них вимовив:

— Ні, Юрко.

Далі не можу... Не можу далі... Два роки я помираю. Я ні на що не хворію, але я помираю. Я не спалила себе на площі, чоловік не відніс і не кинув їм в обличчя партквитка. Ми, напевно, уже померли. Тільки ніхто про це не знає...

Ми самі про це не знаємо...

Мати

— Я одразу себе переконав: «Я все забуваю. Я