Читати книгу - "Пульсари"

«сидів» і сам Верхуша, і його зарплата складала чи не четвертину того «бюджету». Решта розподілялася на десяток «бабів», які, власне, й тягли «наукову тачку», як іноді казав другий кафедральний мужчина — препаратор Сашко.

Івановій не хотілося вести цю розмову, бо чіткий розподіл обов’язків був лише на папері, насправді ж і договірні й бюджетні роботи йшли паралельно, виконувалися за участю всіх співробітників кафедри — практика показала, що такий розподіл сил найефективніший.

— Марія беручка, — це прозвучало як висока оцінка, що цілком влаштовувало Верхушу, він навіть недослухав кінця фрази, стиха мовленої Івановою, — і зараз їй наша робота важить більше за життя.

Ірина тицьнула пальцем те місце на папері, де потрібен Верхушин автограф, і подала ручку. Професор спробував розписатися, але ручка ковзала по паперу, мов по склу.

— Що ви мені даєте, Ярисю, вона ж не пише!

— Бо ви не тим кінцем тримаєте. Оберніть кулькою вниз.

Верхуша ніяково всміхнувся, розписався.

— От вам і геронтологія. Голова ще варить, аби не провали пам’яті, а очі, вуха… Ехе-хе-хе-хе… Запросіть світилку, я сам вручу їй заяву. Ви, Ярисю, не брали моєї лупи? І куди вона поділася? Скоро йти на вчену раду, а без цього ока просто біда.

— Знайдеться, — впевнено сказала Іванова, відходячи до вікна. — Он вона, до речі, біля кактуса лежить. — 3 цими словами жінка вийняла з кишені запасну лупу. Вона накупила їх з десяток і завжди носила з собою — і в торбинці, і в кишенях, бо Верхуша їх часто губив і, не знайшовши, скисав на цілий день.

— От спасибі. То ви покличте світилку.

Світилками професор уже років з десять називає усіх своїх співробітниць, окрім двох-трьох, з якими часто спілкується. На лекціях, які тепер читає лише двічі на тиждень, усіх величає колегами або юними друзями. До цього він вдається, аби не напружувати пам’ять і не пригадувати імен своїх співрозмовниць.

— А прошу, прошу, заходьте, світилко, сідайте. Ось заява. Кафедра задоволена вашою роботою. То як ви у нас опинилися? А взагалі це не суттєво, важливо, що ви обрали правильну школу. — Верхуша зараз мав сказати світилці, що їй просто-таки пощастило, бо сідало завжди прикрашає курочку, хай вона буде, образно кажучи, і ряба! Хай вона знесе і золоте яєчко! Але хоч як би вона кудкудакала, ніхто не гляне на неї, якщо про її сідало нічого не чув раніше. Він обов’язково мав це сказати юній колезі, але раптом його пойняла цікавість і витіснила навіть ритуальне восхваляння «досягнень нашої школи», — йому нестерпно захотілося дізнатись, які ж ідеї визрівають в отій красивій, хоч з трохи й різкувато окресленими рисами, немов на картинах Рокуелла Кента, голівці. І він запитав у дівчини:

— То що ви у нас робите?

— Кров грію.

Верхуша сором’язливо закліпав очима. Хоч постать світилки й оповивалася туманом, контури її окреслені досить чітко, і навіть Верхуші було ясно, що така може кров гріти. Але розмова виходила незвичною, далекою від академічних проблем, як день нинішній від днів його молодості. Продовжувати її в запропонованому руслі було якось лячно, але й звертати не хотілося. Пригадав легенди про те, як у давнину старіючого царя оточували дівчатами, вірячи що це уповільнить його згасання, надасть йому бадьорості. Мабуть-таки, в цьому щось є. Ось мені вже вісімдесят п’ять, а я ще слава богу: керую кафедрою, ректор мене боїться, про пенсію й не заїкається. Сидоровича он у сімдесят вирядили, а я ще при ділі. То нічого, що тіло немов млинець — не бубон же з мене робити. А чому дожив до такого віку? — Верхуша посміхнувся собі тихенько: — Може, тому й дожив, що кафедра бабська, може, вони й випромінюють якусь таку електрику, якісь такі пі-мезони, що продовжують чоловікам молодість. Природа мудра і, певне, подбала про те, щоб ми були максимально активними у своїй діяльності, щоб могли перемагати слабіших суперників. У півнів як? Кафедрою — тьху! — пташиним двором керує найсильніший. Якусь непоясниму, але могутню електрику, якісь приємні пі-мезони вони таки випромінюють. Якби почав хоча б років з десять тому вивчати проблему — уже б вирішив, визначив, дослідив. Уже плавав би у басейні. На плавках ремінець з якорем, на шиї ланцюжок з лезом. Скільки Верхуші років? Сорок п’ять! А за паспортом? Півня не за паспортом купують, а в зуби дивляться. У півня зубів немає? Так будуть! Генна інженерія дозволяє вивести такого півня. Погляньте лише, яка світилка сидить на бар’єрі, ноги в басейн звісивши! Вода кругом ніг її кипить, буруниться. З такою можна і півня зубатого вивестиі Адже Верхуша має в запасі ще сорок п’ять років! Встигне геронтологію зрушити. М’язи його гудуть, кості пружинять, а коліна немов на магнітних підшипниках. Ось Верхуша сходить на вишку, озирає спортивний зал і помічає, як захоплено милуються спортсменки його атлетичним тілом, його ремінцем із бляхою. А та, що ногами кип’ятить воду в басейні, й геть зачарована… Верхуша бере розгін і стрибає, перекручуючи подвійним штопором тіло! Вода бадьорить, збуджує і виштовхує до оплесків…

— То я піду, — обриває хтось професорові думки, — а то кров охолоне.

Верхуша відчуває прикрість від такої нетактовності, однак уголос — ні пари з вуст.

«От зухвале дівчисько! Ніби не знає, що я — керівник кафедри. Пульс колективу забезпечую, від начальства захищаю, наукове ім’я всьому університетові, можна сказати, даю, а воно замість поваги до моєї сивини… воно боїться, що його кров біля мене охолоне! Та зараз я так припечу, що стілець, під вами, дорогенька, горітиме!»

Верхуша стукає пальцями по столу, вони цокають, немов кастаньєти. Цей звук коригує професорові думки: «Припечу словом, — вирішує він. — Словом і вбити можна, не те що розігріти».

Професор дістає окуляри, хукає на них, повагом протирає скельця, надягає, грізно дивиться на дівчину.