Читати книгу - "Смак заборони"

якусь аферу, ще з кимось пограти. Але не було з ким. * * *

І в червні 1994 року ми знову збиралися їхати в Крим.

Я знала, що Альхен буде там, і це усвідомлення підкидало мене серед ночі, мов на розпеченій пательні. Коли до від’їзду залишався тиждень, я так страшно нервувала, що в мене розболівся живіт, та так, що бригада «швидкої» запідозрила апендицит і я 5 днів провела в лікарні.

І писати про цей рік абсолютно нема чого: ми їздили трохи менше, ніж на місяць разом із батьком, його новою дружиною і моїм маленьким зведеним братиком. Мене оточили міцною, надійною стіною батьківської пильності, й із-за цього невидимого частоколу я з тугою дивилася на свого Ебенового Мага, а він, такий само до непристойного звабливий, заклично поглядав на мене, начебто нічого не сталося. Я хотіла Грати, але на мене повісили приготування їжі, турботу про братика й категорично, на гарматний постріл, забороняли наближатися до тенту. І коли я, обпечена сонцем, нещасна, з температурою, пленталася з ними на пляж, мені здавалося, що це дуже дивна батьківська любов — адже мені було погано, було спекотно, а мене змушували надягати щільні, довгі зелені штани, щоб прикрити опіки, й через температуру не дозволяли купатися, та все одно не пускали нагору, під тент, наказуючи якось тулитися на вузесенькій смужці затінку від пірсу. Адже якщо мені бажали добра — хіба не краще було б просто залишити мене вдома?

А в них бушувала нескінченна пекуча вакханалія — приїхала чорнява Ориська зі звабливими формами в блакитному купальнику, були вечірні променади, цілування просто на пляжі й моя цілковита розгубленість щодо подальших дій. І коли я начебто вже визначилася й помітила пролом у стіні батьківського піклування — ми вже мчали в розжареному курному автобусі та лаялися біля водограю з голубами на Сімферопольському вокзалі, бо я хотіла пити. А в голові безглуздо бриніли слова Альхена, якого я таки примудрилася спіймати дорогою до кабінки для переодягання:

— У тебе розкішний вигляд, так подорослішала…

* * *

Що більше я намагалася переконати себе, що жити можна лише сьогоденням, то дужче впиналася пальцями, що дедалі слабшали, в найсолодші тижні, які обірвалися тільки день тому. Відразу після Імраї, що стрімко віддалялася від мене з кожним ударом цього, вже напівчужого серця, ми з батьком поїхали на тісну лялькову дачку в зеленому куточку Києва, що нидів у своєму безмор’ї. Точніше, на одну з делікатних околиць його. Ми повинні були провести там увесь липень, а в серпні мені світив гранд-відпочинок на ще одній околиці, тільки не київській (моє гірке зітхання), а в якійсь екзотичній, звабливо-безлюдній оазі, загубленій у всіх трьох вимірах, на забутій народом землі, оточений золотавими ланами, старими й ностальгічно іржавими в своїх спогадах про часи комуністичної молодості радгоспами й колгоспами. «Справжні українські степи та річечка» — ось чим я милувалася добрі два тижні, поки тріщина, яка тяглася з перламутрового сяйва мого солоного, жагучого червня, не дійшла до похмурих днів безмовності на цьому клаптику суцільної дикості та безлюддя. Добре, про це іншим разом, а поки що повернімося до дачки.

Я жила снами. Життя моє ділилося на два етапи. Спершу, спалювана денним світилом, я сиділа в шезлонгу посеред оповитої неїстівним виноградом самопальної альтанки й намагалася щось писати… А по обіді під невсипущим контролем татуся ішла на Дніпро, марно силкуючись уявити замість правого берега з електростанцією, що димить, безмежні простори та світлий обрій…

Море й пісок… О Боже, як же я страждала, затиснута між двома велетенськими сушами, дивлячись на течію, що мчала на південь, до моря! Я була сама. Адже все моє — душа, серце, свідомість, думки — були поховані там, під кипарисами. Те саме пронизливе небо з тим самим тінявим холодом — як вони грали на почуттях бідолашної дівчинки на лазуровому березі, під розпачливий лемент білої чайки, що ширяла в блакитних просторах: «Не повернешся, Адоро! Не повернешся! Не повернешся!»

Другим етапом була ніч — ця задушлива ніч, яка дряпала спогадами. Я йшла спати, чи просто лежати на широкому старому ліжку, намагаючись переконати себе, що це не Київ, а мій солодкий грот, кімнатка з вікном на схід, і я на дивані, з живою іконою нічної Ялти в головах. Іноді, разом зі слізьми, які незмінно омивали щоки, я починала вірити… Але тоді мені хотілося встати і йти, йти на балкон і дивитися на море, дивитися на маяк і дихати… Дихати побаченим! А цього я не могла. І моторошне усвідомлення вогненним дощем лилося на мене, стікаючи на тканину дачкінської подушки солоними слізьми, і я ловила їх своїм гарячим язиком — смак моря. Ах, мій опіум, він пронизував нещадним морозом усі мої без того змерзлі, напівживі почуття.

Нас розділяли 990 кілометрів. Але плюскіт моря все одно іноді чувся. Раннього ранку я розчиняла вікно та вдивлялась у блакитне сяйво липневого неба, що переходило за щільний килим пухнастих верховіть. Вони гойдалися й шаруділи, вони були єдиним джерелом звуку серед вкритої росою тиші. Цей шелест колюче й точно нагадував мені мрячні ранки в Імраї.

— Там воно, твоє море! — казала я собі, уявляючи, як зелена завіса листя розходиться і… Чудесна далечінь, неможливі простори. Море!

Як я засинала? Так, вечори самі по собі були не дуже приємними. У них мене тішило те, що черговий день добіг кінця й ланцюжок із майбутнього просунувся на одну ланку назад. І хтозна, може, ось так плавно, без особливого болю промине й рік? Коли я дивилась в індигову безодню вечірнього неба, мені часом здавалося, що воно прийшло до мене з Імраї. Там теж були зорі… Київські зорі горіли тьмяно, так само, як і все життя в цьому ненависному місті. Імрая… вона вся переходить у цю матову темряву, і світіння міських вогнів зливається зі світінням зірок. Примружишся — й не знаєш уже, де закінчується земля й починається небо: суша, море й космос були неподільні, це був один величезний Рай. А рай — це злиті з землею небеса, де в кожному прихованому за цикадовою пітьмою вікні горить своя власна Вега, а над обвіяною бризами головою мерехтять