Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

За двадцять кроків стояли двоє чоловіків у піджаках, м'яких капелюхах. А фізіономії — ні турецькі, ні американські. Слов'янські. Вони курили. Тільки-но один з них помітив мене, як швидко щось сказав другому. Я вдав, що нічого не помітив, і пішов далі.

Так само байдуже розглядав вітрини, засліплений яскравим сонцем. Тих двох чоловіків більше не бачив. Замість них за мною йшло двоє інших, які здалися молодшими. Однак їхні обличчя були не болгарські. Вони ішли неквапно й жваво розмовляли по-турецькому.

Я зупинився зав'язати шнурки на черевиках. Коли ця пара наздогнала мене, я запитав їх болгарською мовою:

— Вибачте, панове, чи не скажете мені, як пройти в банк?

Вони перезирнулися і вдали, що не розуміють мене. Я дістав болгарські банкноти й на мигах пояснив, що хочу їх обміняти. Тоді вони збагнули й повели. Здалеку показали банк і повернулись.

Входячи у банк, я озирнувся й крізь вікно побачив їх. Стояли на розі й наче нудьгували — не було перед ким демонструвати жваву розмову.

Для кожної контррозвідки вуличне спостереження один з наймарудніших обов'язків. Спеціалісти твердять, що найбільш нав'язливе воно в Японії й Туреччині…

Справді, наївно було б гадати, що мене полишать без «архангелів». Нічого не скажеш, бай Янакі свою справу знає.

Обміняв я свої гроші й запитав у портьє, де тут болгарське кафе або корчма. Ми розмовляли, наче глухонімі. Пройшовши п'ятдесят кроків, я загубив монету. Піднімаючи її, помітив, що один з «архангелів» розмовляв з портьє, а другий не зводив з мене погляду.

Я йшов навмання, як і кожен, хто потрапляє в незнайоме місто. Завернув у якусь вуличку, але, пройшовши з десяток кроків, повернув назад і на розі мало не зіткнувся з моїми провожатими. Удав, що не впізнав їх.

Важко сказати, як називався той заклад, в який я ввійшов, — кафе, корчма чи закусочна. В усякому разі, тут продавалося кисле молоко. За стойкою сидів огрядний хазяїн, що скидався на македонського продавця бузи[4].

За одним столом голосно сьорбали юшку три обшарпані чоловіки, може, портові вантажники. За іншим пили чай. В кутку якийсь пенсіонер слов'янської подоби читав газету.

Побачивши мене, корчмар вибалушився на незнайомого клієнта й запитав болгарською мовою:

— Ваша милість, чи ви болгарин?

— Так, наша милість — злиденний болгарин.

— Ласкаво прошу. А як — пароплавом чи поїздом?

— Краще не питайте, бо мені важко згадати, як саме.

— Даруйте, чи зволите що-небудь?

Навіть коли тобі відібрало апетит, після такого гостинного прийому й доброї давньої говірки залюбки сядеш до столу.

Корчмар приніс мені юшку, про яку важко було з певністю сказати — бараняча вона чи теляча. Власник закладу сів біля мене й розговорився. Він виявився послужливою людиною. Я попросив його допомогти мені знайти роботу. Яку завгодно, найпростішу. Спочатку мати кусень хліба, а потім уже перебирати. Він був зворушений моїм становищем і дав адресу одного городника десь на горі над Золотим Рогом

ПЕРШИЙ КАПІТАЛ

Надвечір я прийшов до городника. Це був кремезний дядько з вусами, як у колишнього сільського багатія. Засукавши холоші й рукава сорочки, він висаджував перець.

— Роботи? — майже прогарчав він. — Мені більше не потрібні батраки.

Довелося й тут грати роль сіромахи, готового на все.

У цей момент до нас підійшла жінка. Звичайна сільська тітка. По-нашому склавши руки під фартухом, вона з явною цікавістю стежила за нами.

— Та візьми його, Спиро, чи не бачиш, занепав чоловік.

— Ці емігранти — перекотиполе, — бурчав бай Спиро. — Сидять коло мене, поки не вилюдніють. Йде літо, мені потрібні постійні робітники. А як на Трифона[5] посваримось, прожену під три чорти.

Мій догідливий вигляд змилостивив його, і я лишився.

Доглядав його коней, орав, саджав дещо, поливав овочі. Здогадувався з одного погляду чи жесту бая Спиро, що маю робити. На третій день він узяв мене з собою до міста. Відтоді ми регулярно возили на базар городину.

Я спав при конях, у кутку на соломі. Харчувався також там, хоча мене й запрошували до трапези. Я хотів показати, що не маю претензій і вони можуть цілком довіряти мені.

Наприкінці другого тижня бай Спиро захворів. А напередодні ми навантажили машину огірками, картоплею й петрушкою. Нікому було вивезти товар. Тітка Спировиця бідкалася на подвір'ї.

— Якщо дозволиш, хазяйко, я сам упораюсь.

— Ох, не знаю… зажди, спитаю в Спиро.

Що й як вона його питала, не знаю, але чув суперечку. Вона вийшла й з докором сказала:

— Давай вези. Але, слухай, не викинь якогось коника.

— Які там коники!

— Знаю я вас! Ви, емігранти, всі однакові… І, дивись, не продешеви, бо інакше…

Я повернувся в обід. Жінка бая Спиро вийшла до воріт. Оддав їй ліри. їх вийшло більше, ніж вона сподівалась. Дивилася на них, дивилась на мене й бурмотіла:

— Я зразу, як тільки побачила тебе, зрозуміла, що ти чесний… Шахраїв видно… — і швиденько подалася до чоловіка.

Невдовзі вона сказала, що були викликали лікаря, їхнього знайомого, але той не прийшов. Певно, й він загордився, а наче ж приятель. Якби було кому його привезти — так нікому ж! Можуть послати дочку, але лячно пускати дівчину одну в місто.