Читати книгу - "Привид Чорного острова"

Джон зітхнув і сів на стілець.

— Ти, тату, не сперечайся з нею. Все одно вона зробить, як схоче. І я також хочу, щоб Олесь жив тут. Чому ж ти один такий поганий поміж нас?

Джон Сміт усміхнувся, потім роблено насупив брови.

— Ось я тебе зараз відшмагаю. Повчати батька хочеш?

Доки Морісон дійшов до будинку, Мері встигла одягнути голубе плаття, яке пошила їй колись мати. Намазала помадою губи і збила полум'яне волосся в досить пристойну копичку. Мері встигла на хвилинку зайти до кімнати, де лежав Олесь.

— Поглянь, я гарна?

— Надзвичайно!

— Мене зараз будуть сватати. Жених приїхав.

Олесь навіть підвівся з ліжка. Та Мері засміялася.

— Не вір жодному слову, яке почуєш.

— Чому?

— Так треба.

— Невже ти підеш заміж? А втім…

— Говори — що втім?..

— Ну, а чому б тобі справді не вийти заміж? Адже жених є?

Мері засміялася. Голосно, радісно, весело. Вона сміялася і аж згиналася від того сміху.

— Ой, не можу! Жених? Ти почуєш, як він патякатиме. Та шкода, що не побачиш його. Старий і гидкий пузань.

— Ну, то навіщо тобі за нього йти? Така дівчина знайде собі гарного хлопця.

— Ой, не можу. Упаду я зараз і не встану. Невже ти повірив, що я заміж піду? Ні. Водитиму його за носа. Тато хоче того. Він винен йому десять тисяч доларів.

— І тебе продає?

— Дурненький ти. Тато просить, щоб я погодилася, але лише через півроку. А до того часу він віддасть борг і ми…

Мері не закінчила — почула, що до кімнати вже зайшов Морісон, махнула Олесеві рукою і швидко пішла.

Коли ж зайшла до кімнати, Морісон захоплено сплеснув руками:

— О-о-о, чарівна ти моя! Прекрасна міс Мері! Пробач мені, Джоне, але коли ти й далі триматимеш цю дику квітку на острові, вона зів'яне і ніколи більше не розквітне.

— Ти добре базікаєш, містер Морісон. Язик у тебе причеплений надійно. Та сьогодні побережи його. А зараз прошу до столу.

Виявляється, доки Мері одягалася, батько поставив на стіл сир, холодну телятину й пляшку віскі.

— Зачекайте. Ми сьогодні влаштуємо справжній бенкет. — Морісон витяг портативний передавач і гукнув у нього: — Люкс, Люкс, ти мене чуєш? Прийом. Так. Добре. Тоді слухай уважно: візьміть обидва ящики на палубі і тягніть їх сюди. Негайно.

Коли Морісон склав свою рацію, Джон раптом запитав:

— Як здоров'я? Чи не хворіли, бува?

— Не турбуйся про мене. Я міцний, як скеля. — Потім Морісон звернувся до Мері: —У мене нова яхта. Бачила? Я поки що кажу «у мене», а насправді хотів би сказати «у нас із тобою». Ти мене зрозуміла? Білл, побіжи, будь ласка, до берега і вкажи матросам найкоротшу дорогу до хати. А то вони блукатимуть там до ночі. А ми тим часом умиратимемо з голоду й спраги.

Настала коротенька пауза. Взагалі ж, там, де з'являється Морісон, ніколи ніяких пауз не буває. Цей опецькуватий чоловічок знає ціну словам. Особливо тим, які він вимовляє.

Коли зник з кімнати Білл, Морісон, поглядаючи на Джона, почав:

— Гадаю, ти розповів міс Мері про нашу останню розмову? Якщо ні, то я зараз сам усе як слід, детально їй скажу.

Морісон підніс голову догори, пройшовся з кутка в куток і повів далі:

— Міс Мері, я хочу мати тебе за дружину. Сьогодні ти мусиш мені відповісти. Додам: звичайно, всі борги твого тата будуть одразу ліквідовані. Цей острів я, на жаль, не зможу подарувати тобі. Він проклятий богом і людьми. Занадто багато загинуло людей на ньому. Адже тут ще може з'явитися страшний привид. Ні, я не дозволю тобі тут жити. Ти житимеш на великій землі. Матимеш машину, віллу, яхту, а схочеш — то й літак. Одягатимешся у найкращих модельєрів Парижа. Я дозволю тобі їздити туди двічі на рік. Згодна?

Мері стиха відповіла:

— Тато мені натякав, але…

— Ніяких але!

— Таж не минув ще строк трауру по матері. Я не можу порушити свого слова, яке дала богові!

Морісона спантеличили ці слова. Він підхопився на ноги і забігав з кутка в куток — занадто сопів, хтозна-навіщо махав руками.

— Коли минає строк?

— Через півроку.

— Півроку… подумати тільки! Цілих півроку чекати. А ти не можеш відбувати той траур у мене в будинку? Хіба богові не однаково?

— Не можу. Я мушу бути біля могили.

Морісон розвів руки. На його широкому обличчі з маленькими оченятами майнуло розчарування і навіть сум. Він зітхнув і запитав:

— Гаразд, але ти не сказала, що буде через півроку. Чи тоді ти погодишся?

Мері засміялася і, кокетуючи, глянула у вічі Морісонові:

— Ну, а коли я скажу, то ви одразу повірите жіночому слову? Ви ж, здається, чималенько прожили на світі і знаєте, кому і коли треба вірити.

— Чималенько? Ти вважаєш, якихось п'ятдесят років — це вже чималенько?

— Це удвічі більше, ніж прожила я. Ви вже одружувалися, чи не так?

— О, звичайно, звичайно. До чого ти ведеш?

— І не один раз, правда?

— Не один. Це вірно.

— Усім тим жінкам ви казали ті ж слова, що й мені?

Морісон не чекав такого повороту в розмові. Трохи розгубився. Глянув на Джона, який сидів і, здається, зовсім не прислухався, що говорить його дочка.

— Мила моя міс Мері, ти про одно забула: на твоєму боці зараз неперевершена сила. Ту силу називають молодістю. Ось чому все, що я тобі кажу, набирає іншого