Читати книгу - "Оранжеве сонце"

знову посковзнеться на камені? Та на це хіба можна розраховувати?..

Юнак ще зробив два-три відчайдушних скоки, і раптом тріскотнявий гупіт з сліпучим ламаним вогнем і вітром повалив його додолу. «Все! Це — смерть!..» Та, на величезний подив, Е зовсім не відчув ніякого болю, і звір нібито кудись зник. Зате попереду з шумом і шалом під подувом дикого вітру і струменями косого дощу палало дерево. Палало, аж гоготіло. Червоний хвилястий язик вогню то стрімко вихоплювався сторч у небо, то, гнаний диким посвистом бурі, вигинався убік і там, відриваючись клаптями, згасав у пітьмі. Довкола стало видно як удень.

Е озирнувся. Неподалік ницьма лежав на животі лев, повалений звуком неймовірної сили, що породив страхітливі зблиски і непереборний вітер. Звір оторопіло прикипів очима до палаючого дерева, і здавалося, що острах, який змагав його, подолав усе — і біль, і запеклість, і шал. Небачено грізне видиво змусило лева забути про сотні перемог над рогатими та ікластими супротивцями і натомість відчути явне безсилля перед грізним явищем. Та враз хижак перевів свої повні вогню очі на юнака і, не зронивши й звуку, оскалив гострі ікла, але з місця не зважився рушити.

Е не повірив своїм очам: у ті страшні миттєвості, коли лев ось-ось мав звалити його з ніг, сталося неймовірне! Спершу юнакові здалося, що то саме хижак повалив його на камінь і що сліпучий спалах вогненної гілки і неймовірної сили тріск сталися від нещадного удару лева. Але, відразу ж оговтавшись і побачивши перед собою палаюче дерево, а позаду — лева, теж притиснутого до землі, юнак, на своє велике здивування, збагнув, що все зовсім не так, що, либонь, втрутилася якась могутня істота, втрутилася, щоб його порятувати. І хоча вона, та істота, й звалила його додолу, проте не обминула й лева.

Та лев тим часом наважився звестися на ноги. Звівся і юнак. І знову вони стали один перед одним, як два супротивці, чотириногий і двоногий. Лев підбадьорив себе риком. Тепер перед ним був не один войовник, а два, і один з них, а саме Вогонь, що жадібно поглинав дерево, видавався вельми страшним, незрозумілим і пекучим.

Юнак умить звів угору довбню і, хоч як страшно було наближатися до великих і вертких, червоних і гарячих язиків вогню, однак зважився на це, бо істота, що породила їх, мабуть, була прихильною до нього. Тепер Е стояв зовсім близько від полум'я. Зате лев зважився лише на два обережні підстриби. Зір хижака, здавалося, роздвоюється — уп'явшись палаючими очима в юнака, він водночас бачив гоготливі язики вогню. «Лев боїться Вогню більше, ніж Е», — подумав юнак, і це звеселило. Він відчув свій порятунок.

— Лев боїться?.. — щосили гукнув юнак до звіра і так крутонув довбнею, що вона мало не вирвалася з рук.

У відповідь лев мотнув пораненою лапою і від болю нагнув кучмату голову, широко розвівши пащу. І вже не клекочучий рик зроняла вона, а лише приглушене хрипіння. А юнакові хотілося вигукувати слова, вигукувати переможно і безбоязно:

— Лев боїться?.. Лев боїться не молодого воїна, а пекучого Вогню!.. Його всі бояться — і звірі, і люди. Вогонь нещадний, найдужчий у світі!.. Вогонь — страшний володар!.. Він може пожерти все — і дерева, і трави, і землю, і небо!.. Але сьогодні Вогонь заступився за Е, він порятував Е!.. — І юнак зайшовся таким гучним сміхом, від якого, ніби від поривного подуву вітру, полум'я, здавалося, загоготіло і засвітилося ще дужче.

Раптом молодому войовникові впала у вічі справжня дивовижа: у темній висі виднілася величезна постать мисливця з довбнею, а перед тим мисливцем цугикав приземкуватий лев. Е завмер з подиву — і в ту ж мить завмерла і постать у високості; лев знову метнувся убік — метнувся і приземкуватий звір у висі. Е здійняв довбню над головою — здійняв і свою велетенський мисливець під хмарами. І хоч би які рухи робив Е — те ж саме виконував і велетень. «Це ж його подоба!.. І яка вона велика, а лев малий!»— це спостереження викликало у юнака неабияку втіху. І знову він гукнув хижакові:

— Нехай лев гляне на небо!.. Лев там побачить, який він малий і який Е великий!.. Е не боїться лева!.. Е захищає Вогонь! Віднині Е — син Вогню! — і юнак рвучким рухом здійняв над собою довбню і рушив на звіра.

Лев звівся на задніх лапах, рикнув, далі знову опустився на вцілілу передню кінцівку, заметався довкруж, але ринутися на юнака не посмів. Сліпучий зблиск і лунка гуркотнява ніби притисли звіра до землі. Але на нього йшов молодий войовник, і він не міг залишатися в такому безборонному положенні — належно зробити вибір: або кинутися на Е, або тікати. Хижак обрав друге. Крутнувшись на місці, він зник у пітьмі. Та не до себе в домівку, в печеру, а кудись на схили під гуркотнечу і негоду.

Е прогнав печерного велетня! Значить, Е переміг цього звіра, перед яким задкує тигр, а вовки та шакали кидаються врозтіч… О, якби могли бачити це люди племені! Що сказав би на це вождь Ту?.. А Хіп та Ун?.. О, тепер вони по-іншому розмовляли б з ним! А яке захоплення заблищало б у очах Ни!.. «О, який Е дужий! — напевне, сказала б Ни. — Від Е утік страшний печерний лев!»— «Це Вогонь заступився за Е, — відповів би він Ни. — Вогонь наддав Е сили і відваги!» — «Може, Е — син Вогню?»

І справді, ніколи жодному мисливцеві не допомагав Вогонь, а йому, Е, допоміг! Та невже ж у жадібних язиках Вогню, що все палять та нищать, є ще й якась частка добрості?.. Чи, може, Вогню, цій всепожираючій істоті, закортіло, хіба що лише задля примхи, показати перед печерним велетнем свою могуть…

Думки роєм снували у голові юнака, а він невідривно дивився у темінь, туди, куди шугало світло Вогню і гасло там, куди щойно зник лев. Одна лоскітна хвиля радості змінювалася іншою, і кожна з них виповнювала груди щастям. Е житиме, житиме довго, Е перемагатиме звірів, Е не боїться віднині жодного супротивця, Е зуміє визволити Ни від горя і розпуки! Ни буде разом з Е,