Читати книгу - "Браслет із знаком лева"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ех, роки…
Загалом, Ероуту плювати, що там вигадав Доулд, але він вдячний долі, що вона вреші-решт розпорядилася саме так і повернулась аверсом на монеті, добряче підточивши хворобою Гренда. З інсультом, до якого підмішана добряча порція паранойї, довго не протягне. Щось таки підказувало Ероуту, що Доулд почне ворушитися по стількох роках мовчанки.
На гірській фермі у Швейцарії зберігався законсервований склад зброї. Нещодавно її всю було забрано. Війна у сусідній країні, розколотій на самостійні частини, не на жарт вимагала нових і нових надходжень. Старий Ероут, як завжди, відгукнувся, але, на Бога, його ж запаси не бездонні. А втім, чого гріха таїти, на продажу останньої партії він заробив добряче. Правда, і там без допомоги старини Доулда не зміг обійтися, — забагато радянці стали пхати носа у його бізнес. Тоді Гренд непогано спрацював у Лондоні, де прибрав братів Буциєвих — Руслана та Ібрагіма — найбільших торговців зброєю мусульманського світу совдепії. Вони умудрялися переробляти навчальні літаки під бойові, які могли нести бомбове навантаження до однієї тонни. Дурні та наївні були, викладаючи козирі Ероуту. Конкурентів з такими замірами він не міг допустити, бо сам відпрацював канал постачання російської зброї. Збирав її, ніби справді мав дар передбачення, що небавом знадобиться велика партія зброї та психотропних засобів недалеко від Нідерландів, на півдні старенької Європи.
Ще років з десять тому, гей-гей, на якому коні сидів Ероут. Але роки минули і закономірно виринули з усіх-усюдів сильніші, могутніші конкуренти. Операція поблизу Женеви — суцільний переляк і пересторога з’їджених нервів. Джо Ероут зрозумів — він старий для таких ігор. Зістарівся і Доулд, його караюча тінь, якого, нарешті, Ероут так смикнув за яйця, що той зірвався, оскільки потрапив до лікарні. Доконав Доулда отой підліток…
— Ех, роки… — кректав з жалем Ероут.
До кабінету увійшли.
— Ось перехоплення останньої телефонної розмови об’єкта, — молодик вишколено клацнув закаблуками, поклавши листок паперу перед Ероутом. — Будуть якісь розпорядження?
— Повідомлю, — удаючи байдужого по-старечому прожував Ероут.
Спочатку, як Джо Ероут, відставний армієць, а тепер володар невеличкої торговельної фірми в одному з районів голландської столиці, віднайшов свого приятеля Гренда Доулда, з котрим довелося чалапати джунглями у 45-му вистрілюючи аборигенів, і встановив неспроста за його телефоном цілодобове підслуховування, на подібну інформацію реагував емоційніше. Однак минали роки, Гренд міцно тримав за зубами свою таємницю. Але зате, коли Джо Ероут як до старого доброго приятеля видихував у слухавку «як там твій індонезійський сувенір, га, друзяко?», то п’ястуки пальців аж пересмикувало, — знав, маріонетка Доулд зробить все, щоб тільки ніхто не підступився до його таємниці.
Тому віддавав накази, від яких можна було збожеволіти і чекав, поки той головоріз не витримає. Так, хлопця на фермі не повинно було бути…
Все ж Джо Ероут пишався своєю тактикою — з усього видно, він зломив Доулда. Залишилося лише трішки почекати…
Але завжди серце тьохкало, як тільки-но йому клеїли на стіл прослухану інформацію про нудне і смердюче тління Доулда на цьому світі. Оті папірці стенографічно відтворювали одне — Доулд жебрав гроші на лікування в усіх страхових кампаній Амстердама. І жодного іншого дзвінка, жодної іншої розмови. Іноді Джо Ероута шкребло: послуги прослуховування коштували дуже дорого, тільки результату — нуль, гроші роками викидалися на вітер. Та серце щоразу, як клацали закаблуки інформатора, калаталося: а раптом?…
Тільки-но зачинилися двері, Ероут різко вискочив з-за столу і тремтячими руками схопив аркуш. Пробіг очима текст раз, вдруге, важко опустився в крісло. Натиснув клавішу селектора:
— Синку, негайно до мене!
Руки Джо Ероута тремтіли. Важко піддався тугий вузол краватки і старий так шарпонув шовковою стрічкою, що з-під рук вислизнула змією тканина, боляче врізавшись в долоню. Сяк-так впорався з відкриванням улюбленого «Jim Beam», хлюпнув у склянку і одним ковтком висушив її.
— Нарешті! Дочекався! — збуджено йорзався у кріслі. — Нюх не підвів мене! Браслет таки з секретом! А Гренд, бестія, думав мене навколо пальця обвести! Я знав, знав, що там пахне золотом!..
До кабінету увійшов здоровань, такий же квадратний у плечах, як його батечко, рудий, у ластовинні, вагітний майбутнім черевом, — наче у старій купі вилинялої білизни хтось побачив нову пошивку.
— Сідай, мій хлопчику, і слухай. — Старий Ероут знову хлюпнув з пляшки величезну порцію віскі собі та синові і почав жувати слова зі скрипом, з потугами відкривав з’їджені іржею двері пам’яті, котрі давним-давно ніхто не відчиняв…
— Ти ж знаєш, що я воював в Індонезії. Разом зі мною служив такий собі пройдисвіт Гренд Доулд.
По тому, як чітко, наче дебільний пробує сказати односкладне слово, викрутив ім’я та прізвище того чоловіка, молодий Ероут зрозумів, батька не треба перебивати. Нехай говорить, — справа, видно, серйозна, оскільки так кривить вершу. Про всяк випадок для більшої концентрації думки і собі перехилив склянку. Відригнув пійло і втупився в батька.
— Хто він, цей Гренд Доулд, звідкіля взявся у нашій частині, невідомо. Тільки те, що він не голландець, не янкі та не мурин — це точно. Говорив з акцентом. Але хто тоді до кого в душу діз з такими питаннями…
Старий знову й знову кривив товстими губами, то гаркаючи (Г-р-р-р-енд), то ревучи (До-у-у-у-улд), з майстерністю язичеського чаклуна вселяючи синові ненависть до суб’єкта дивних батькових метаморфоз.
— Ми тоді з Батавії на півночі Суматри висадилися. Джунглі навколо гавкали, кричали, стогнали, сичали… Не милуватись первісними племенами туземців приїхали на край землі, — отримали наказ їх знищити. Як зараз пам’ятаю: все довкола горить, у тих туземців халупки сірника тільки й просили…
Джо Ероут намагався говорити повільно, бо виглубував з пам’яті найголовніше.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Браслет із знаком лева», після закриття браузера.
