Читати книгу - "Троє в машині"

слідчому Анатолієві Андрійовичу ІІІупті.

Жарений побоювався, що пришиють йому вбивство і, як рецидивіста, засудять до вищої міри. Він усе звалював на свого напарника, не дуже відпираючись, назвав його ім'я, прізвище, кличку та особливі прикмети: «Маленький, товстий, на морді шрам і хода «руб сорок» — одна нога коротша». Його спитали, у що був одягнений напарник.

— У сорочку, — відповідав Жарений, — на сорочці пальми, а на пальмах ось такі мавпи!

Ніяких грошей, заявив Жарений, вони не взяли, не встигли, касирка підняла тривогу. А потерпіла темнить, сама ж їх і розтратила.

Обшуки нічого не дали. А напарник щез з великою гумою, і ніяких відомостей про нього не було, крім того, що «високий, світлий, років двадцяти п'яти, у блакитній тенісці». Жареному, звичайно ж, не повірили.

Наступного дня до Калінінського райвідділу міліції прийшла дівчина і принесла чорний портфель з грішми та облігаціями. Знайшла у парку. Черговий записав її адресу, місце роботи — креслярка з «Водоканалбуду», ім'я записав і прізвище: Таня Бойко. Її похвалили, подякували і, зрозуміло, відпустили. Постійно зв'язаний із міліцією журналіст з «Вечірки» Адаєв, репортер-криміналіст, як він себе сам називав, терміново написав нарис під заголовком «Є такі дівчата». Треба було якомога швидше заспокоїти городян. Адаєв побував у школі, розмовляв з Валентиною Лаврівною, відвідав сім'ю Бойків. Таня жила з бабусею, батьки були на гастролях у Новосибірську. Мати її — відома актриса Пригорська, батько — режисер того ж театру Євген Бойко. «Сім'я та школа, — писав Адаєв, — виховали чудову дівчину. Вона знаходить велику суму грошей і, ні хвилини не замислюючись, несе до міліції. Народне добро врятовано…» і так далі. Нарис уже було заслано до набору, і редактору подзвонили з прокуратури і сказали, що з Танею Бойко не все ясно. Замість нарису з'явилась інформація про те, що одного злочинця затримано, вживаються всі заходи для затримання іншого.

Бойко запросили на допит, і Дьомін уперше побачив її.

Перша справа, перше хвилювання — особливі. Та ще яка справа! Не кишенькова крадіжка і не злам фанерного ларка на околиці з цукерками та сигаретами.

Він сидів у кабінеті Шупти за окремим столиком з магнітофоном. Вона ввійшла. Дьомін поглянув на неї — і наче підлога повільно нахилилась, Дьоміна неквапно й безшумно почало зносити під укіс.

Якби він зустрів її на вулиці, серед перехожих, вона б не так запала у свідомість. Ну, відзначив би, що особа помітна, нівроку собі, але тут, на допиті у такій галасливій справі з пограбуванням, стрільбою, вбивством, вона викликала посилену увагу і дивне хвилювання Дьоміна. Він бачив юну, звичайну дівчину, її очі, обличчя, намагався не дивитись на її груди, на її стегна — і неспокій охоплював його. Невже зв'язок? Анатолій Андрійович перед її приходом так і сказав: «Інтуїція мені підказує…»

Шупта не вчиняв їй ніяких допитів, він розмовляв просто, ввічливо, привітно, навіть занадто, і це Дьоміну не сподобалось. Хоч він і розумів, що такий шлях, неофіційний, корисніший. А не сподобалася манера Шупти тому, що Дьомін так би не зміг — хитрувати, лукавити. Він б одразу попередив її про відповідальність за неправдиві показання. А Шунта не попередив. З вибаченнями, застереженнями він сказав, що змушений поцікавитись її особистим життям, «служба, розумієте», з ким вона зустрічається, чи багато у неї знайомих хлопців.

— Як у всіх, — відповіла вона.

— Але в кіно ходите, дружите з кимось одним, сподіваюсь.

— Так.

— Як його звати, якщо не секрет?

— Віктор.

— Гарне ім'я — Віктор. Віктор — перемога. Вікторія А прізвище?

— Не знаю…

— А ви не соромтесь, невелика біда. Щоб у кіно з кимось піти, чи, скажімо, до ресторану, чи на танці, прізвищ не обов'язкове.

— Ми познайомились… днів десять усього.

— Цікаво, а як? За яких обставин ви з ним познайомились?

— Ну, а навіщо це?

— Вибачте, служба. Та ви не соромтеся, ми таємниць не виказуємо, можете сміливо нам довіритись. То як?

— Випадково… До мене пристали. Коло «Армана» А він заступився. Додому провів.

— Молодець. І ви почали зустрічатись.

— Так.

— Кіно, ресторан і все таке.

— Ні, в кафе один раз були.

— Де, цікаво, в якому?

— В парку. В скляному.

— Він працює, вчиться?

— В політехнічному. Студент.

— Хлопець як, нічого? Одягається зі смаком, по моді?

— Та так… Як усі.

— Я ось, наприклад, віддаю перевагу коричневому кольору. У мене костюм коричневий, краватка. А ви який колір любите?

— Блакитний… Білий… Зважаючи який одяг.

— А він?

— Що він?

— Які кольори любить?

— Дивні у вас питання.

— А все-таки?

— Я не звернула уваги. Ми мало зустрічались.

— Ну, хоча б згадайте, у що він був одягнений востаннє. Колір мене цікавить.

— У такій блакитній… з коротким рукавом.

— У тенісці?

— Так.

— Значить, у блакитній тенісці?

— Так.

Незбагненні шляхи слідчого, шляхи-питки, стежки-пастки, складніші, ніж шляхи господні.

— Пробачте, забув, як ви сказали його звати?

— Віктор.

— А можливо, Іван?

— Чому Іван? Віктор.

— Так його друзі називали?

— Так.

— Хто, наприклад?

— Як сказати… просто на вулиці.

— Постарайтеся пригадати, будь ласка. Хоч одного. Хто, крім вас, називав його Віктором?

— Та багато… Толик, наприклад, фотограф коло «Армана».

— Він кожен день там буває, цей самий Толик? Чи по суботах, по неділях?

— Він працює у фотоательє. Поряд з кінотеатром.

Одразу після допиту Дьомін поїхав до «Армана». Легко знайшов ательє, коло входу мимохіть глянув на вітрину — і рота