Читати книгу - "Люди з Червоної скелі"

втікачів: вони обійшли прогалявину, йдучи по гілках.

Дійсно, коли Каї-Наї, перелазячи з дерева на дерево, а Ману з товаришами долом, — теж обійшли прогалявину, сліди знову з’явилися перед очима переслідників. Видно було, що вони прямували до річки. Переслідники якнайшвидше пішли по слідах, маючи на думці наздогнати втікачів коло річки, але вони помилились. Сліди дійсно кінчалися коло річки, тільки втікачі буди тут давненько: на березі переслідники Знайшли тільки слід човна, що був мабуть захований у кущах коло річки. По слідах видно було, що ніхто не пильнував човна і таким чином білявих людей було тільки двоє.

Переслідникам дуже прикро було признатися, що вони спіймали облизня, бо ніхто з них не сподівався того, що у білявих був човен. Треба було вертатися додому, бо наздогнати берегом втікачів, а головне вбити або спіймати їх на річці, не маючи човна, була марна надія.

Тоді Мабора сказав:

— Як хто хоче, а я піду берегом; дійду до постоянки білявих людей і дізнаюсь таки, чого приходили вони до нас.

Він був дуже впертий парубок і його дратувало те, що полонений обдурив його, утік та ще й, як він думав, навів чари, від яких він ледве не вмер.

Всі здивувалися з сміливости Мабори, але ніхто не схотів іти разом з ним.

Тоді я сам піду! сказав Мабора й пішов берегом річки.

— Стривай, і я з тобою! — крикнув йому Каї-Наї.

Мабора глянув на нього, але нічого не сказав, і вони скоро зникли за деревами, а Ману з товаришами пішли додому, дивуючи з дурощів Мабори.

Вже стало темно під деревами, а Мабора усе йшов уздовж річки, і за ним плентавсь Каї-Наї. Він дуже втомився і йому хотілося їсти, але він мовчав, боячись, що Мабора прожене його, і він зостанеться самотини у лісі. Нарешті й Мабора втомився: сів, вийняв з торби, що висіла у нього на спині, м’ясо й став їсти. У Каї-Наї не було торби з харчами і він, як цуценя, сидів перед Маборою й дивився йому в рот, а слина йому котила так, що він мусів ковтати її щохвилинки. Наївшись, Мабора хотів уже лягати спати, але, глянувши на Каї-Наї, зрозумів, що й той мабуть хоче їсти. Тоді він витяг недогризок з торби й кинув його Каї-Наї.

Вночі було холодно, а розпалити багаття Мабора боявся. Каї-Наї протрусивсь усю ніч від холоду, кутаючись у шкіру, що обмотана була в нього круг стегон… А вранці, ледве зійшло сонце, вони знову пішли берегом річки.

— Чого ми йдемо униз по річці? — спитав Каї-Наї. — Може втікачі попливли проти течії…

— Того, що ти дурний, хлопче!.. — засміявся Мабора. — Коли б вони попливли проти течії, вони б мусіли обов’язково проплисти повз нашу скелю, а там такі пороги, що проти течії не пройдеш човном… Крім того, я знаю, чув від нашого чаклуна, що плем’я білявих людей живе вниз по річці од скелі…

— А далеко від скелі їхня постоянка?

— Ніхто з наших до пуття не знад, де живуть вони. Тільки один наш чаклун, здасться, знад, це він і сказав мені, що плем’я білявих прийшло сюди недавно, і живуть вони на березі цієї річки… Тільки я, Мабора, — гордовито додав парубок, — не боюся їх…

Мабора думав, що, позбавившись чар полоненого, йому не страшні ніякі біляві люди. Так сказав йому великий чаклун його племени, племени великого орла.

Каї-Наї з захопленням дивився на Мабору. Який сміливий цей Мабора, він не боїться білявих людей, іде у їхні володіння дізнатися, чого приходили до них ці два втікачі. Каї-Наї в цей час забув, що й він іде туди ж, і що втікач їхній має особливі рахунки з ним, Каї-Наї, й не пожартує, спіймавши його коло свого табору. Але Каї-Наї думав тільки про те, як побачить він свою маму, що була в полоні у цих людей.

Три дні йшли так Мабора та Каї-Наї, і дедалі Мабора ставав обережніший: він боявся випадково зустріти білявих мисливців, бо це не ввіходило в його плани.

Одного ранку, це вже було четвертого дня їхньої мандрівки, вони почули якісь незрозумілі для них звуки, наче хто ухав по річці:

— Ух! Ух!

Вони обережно виглянули з кущів. Перед ними йшли тихі води річки, що була тут значно ширша, ніж коло скелі. Коло другого берега вони побачили човна. На човні сидів білявий рибалка. В руках він тримав якогось дрючка і, держачи його, як списа, кидав у річку. Коли долішній кінець дрючка падав у воду, з неї вилітав той звук, що звернув на себе увагу Каї-Наї та Мабори.

— Ух! Ух! — неслося з річки.

Парубок і хлопець довго дивилися на рибалку й не зрозуміли, що він робить. Плем’я орла й рідне плем’я Каї-Наї були переважно мисливські племена, вони майже не рибалили, і через це їм чудним здавалося те, що робив білявий рибалка. Трохи згодом він витяг свою сітку, повиймав з неї рибу і знову опустив сітку в річку. Тоді тільки Мабора та Каї-Наї зрозуміли, що дрючком своїм рибалка лякав рибу і заганяв її в свою сітку. Такі лови невідомі були Маборі й Каї-Наї; це була для них новина, бо вони у себе били рибу тільки острогою, а коли вона напровесні великими зграями йшла вгору по річці, били з лука лососів, що, вилітаючи з води, перескакували через пороги.

Вибравши рибу, рибалка поплив униз по річці, а берегом, ховаючись поза кущами й деревами, побігли за ним Мабора та Каї-Наї. Річка раптом зробила заворот управо, і коли Мабора та Каї-Наї оббігли коліно річки, перед ними заблищали сині води досить великого лісового озера. Річка впадала в озеро, а недалеко від гирла річки хлопці побачили дещо таке, що, роззявивши роти, вони застигли на місці: серед озера на вбитих у дно озера палях, що стирчали досить