Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

вони належать, — достойним відвідувачам виставки чи злодіям, — ми не знаємо. Такі хлопці, мабуть, не лишають по собі очевидних слідів.

— Мабуть. Але що мене найдужче тривожить… — І Андерс замовк, дивлячись поверх Корабельного мосту. Сизі струминки підіймалися з димарів прямовисно вгору. Сонячний безвітряний день з іскристою памороззю на дахах. — … Що мене найбільш засмучує, — провадив він, не відриваючи погляду від покритих інеєм корабельних щогл, — це те, що у злодіїв, певно, знайшовся помічник тут, у музеї.

Калле Асплунд кивав головою, ліниво посмоктуючи свою люльку.

— Інакше яким чином вони відключили б сигналізацію? І як змогли б виготовити дублікати ключів?

— Не виключено, — сказав Калле Асплунд. — Цілком можливо. І ми це, природно, спробуємо з'ясувати. Треба буде перевірити кожного службовця і ще тих, хто працював тут зовсім недавно. Але злодії могли дістати креслення десь у іншому місці. Наприклад, у фірмі, яка обладнала сигналізацію. А виготовити дублікат ключа не так уже й складно. Поживемо — побачимо.

Задзвонив телефон. Андерс подав трубку Калле Асплундові. Той з цікавістю слухав. Попахкував люлькою, іноді щось бурчав, даючи комусь зрозуміти: він дуже уважно слухає.

— Чудово, — сказав він, поклавши трубку. — Чудово. Щойно знайшли машину «вольво», вкрадену за день до різдвяного вечора. Машина стоїть між двома ялинами на Ловені, за стежкою, прокладеною товариством охорони природи та муніципалітетом до Китайського замку. Там вона й стоїть. А в багажнику — велика порожня валіза. Звичайна собі валіза.

— Це може мати якесь відношення до нас? — запитав Андерс.

— Побачимо…

Асплундова люлька, хвалити бога, згасла, і він більше її не запалював.

— Побачимо. Але у валізі знайшли буклет з виставки.

V

Перший понеділок після різдвяного тижня, який я дозволив собі провести поза містом, цілком виправдовував свою назву — будень. Похмуро й сумно. До обіду в моїй крамниці побувало всього троє покупців, та й то двоє з них не були покупцями, вони хотіли «тільки подивитись». Ну, звісно, ласкаво просимо. Але ті, хто «тільки дивиться», не допомагають мені сплачувати податки. Щоб я міг зводити кінці з кінцями, потрібен вагоміший внесок публіки, яка цікавиться антикваріатом.

Коли настав час обіду, я подався до Національного музею. Не тому, що в мене була там справа, просто не міг утриматись. Я знав, що мені не слід цього робити, що я вплутаюсь у якусь історію, зовсім мені не потрібну, а може, й небезпечну. До того ж у всіх пригодах та дивних історіях, в які я повсякчас даю себе вплутувати, я звичайно програю і в матеріальному відношенні. Табличка з моїм автографом «Скоро повернуся», яка часто з'являлася на дверях крамниці, аж ніяк не пожвавлювала торгівлі. Все це я знав, про все подумав, але, незважаючи на голос здорового глузду, ноги самі понесли мене до музею. Мене вабило до забороненого, як метелика на світло.

Власне, а що тут особливого, міркував я, йдучи по мосту через Стромм і раз у раз ухиляючись від фонтанів, які порскали з під коліс машин, із крадіжками має справу поліція. До мене це не має ніякого відношення, і від того, що я тільки подивлюся, шкоди по буде.

Так я думав, обдурюючи сам себе. Проте в глибині душі, всупереч усім заспокійливим міркуванням, я знав, що діло зроблено. Що мене зваблять, утягнуть у нову історію, з якої я невідомо чи й виплутаюсь.

Та хоч би як там було, а я вже піднімався сходами музею. Пройшов через високий вестибюль, де за віконцем каси манірна дама в зеленому плела червоний шарф. Попрямував далі, повз кіоски, де продавали книжки з мистецтва, листівки та репродукції. У дальшому кінці був ресторан чи, точніше, закусочна.

Людей за круглими столиками, що були накриті картатими скатертинами, сиділо небагато. Я замовив рибу. Кефір, смажену рибу і сухарики. Корисна противага різдвяним надмірностям.

А тут добре, подумав я, сідаючи за наріжний столик. На кожному. столику поряд із гіацинтом горіла невелика свічка, створюючи враження домашнього затишку. І годували смачно.

— Привіт. Можна підсісти?

Спершу я не впізнав її, але потім згадав. Карін Стенман, Андерсова секретарка, яка вивчає історію мистецтв і згодом працюватиме в музеї.

— Прошу, прошу… Як ваші успіхи в науці?

— А що мені тепер вивчати? — Вона скривилась і розіклала на колінах червону паперову серветку.

— Так, ваша правда. Але треба сподіватись на краще. Адже експонати, може, ще й знайдуться.

Вона випила молоко, утерла рот серветкою і серйозно подивилась на мене. Темне, майже чорне густе волосся з проділом посередині обрамляло бліде обличчя з великими блакитними очима. А вона схожа на мою Клео, подумалося мені.

— Сподіватись можна завжди, але, як на мене, шанси мізерні. Дрібніші речі вже, напевне, полетіли із Швеції або лежать десь і дожидають спокійніших часів. А от корона і скіпетр, боюсь, зникли назавжди.

— Звідки такий песимізм? — спитав я.

— Самі подумайте. Такі речі небезпечно тримати. Найдоцільніше викинути їх куди-небудь. У Стремм, наприклад.

— Тоді їм годилося б раніше про це подумати. А поліція нічого не знайшла? Ніяких слідів? Я на тиждень виїжджав з міста і знаю тільки те, що було в газетах.

— Я, власне, теж. Вони багато не кажуть. Це я про поліцію. Андерс теж мовчить. Геть пригнічений. Вважає все своєю помилкою.

— А хіба це не так?

Похмурий Бенгт Хеллер поставив на наш столик тацю з оладками, политими брусничним варенням. Я відсунув свою склянку з кефіром, остерігаючись його незграбності.

— Привіт, — сказав він. — Ми бачилися востаннє, коли я показував вам виставку Андерса. Вам пощастило, що ви тоді прийшли, адже тепер окрасу програми вилучено, — додав він з усмішкою.

Вперше бачу його задоволеним, подумав я. Правда, зустрічались ми лише один раз, але він видався мені тоді вельми похмурим типом. Я пильно роздивлявся Бенгта, поки він, іронічно всміхаючись, розрізав хрусткі, добре підсмажені