Читати книгу - "Таємниця Золотого Будди"

— Це я, — сказала Альбіна, перш ніж учитель встиг злякатися. Вона сиділа на стільці біля умивальника, спершись на глечик з водою. На ній було чорне плаття, яке тепер по неділях одягають до костьолу. Вперше Красл побачив її у верхньому одязі. Він був їй до лиця. — Я хотіла перш, ніж ви поїдете, розповісти вам геть-усе… Подивіться, там ніхто не підслуховує? — Красл запевнив її, що все гаразд. Хотів пригостити її чимось.

— Не хочу. Я тепер цілими днями нічого не їм. Наче та стара баба, — додала вона, згадавши, як він їй вичитував. — Я не знаю, хто ви такий, знаю тільки, що всі ваші друзі були друзями і мого батька. Він помер, його вбито, розумієте? — Красл застиг від здивування. «Невже вона хоче на когось звалити свій злочин? Цього він не чекав від неї».

— А чому ви не сказали жандармам? Ви щось знаєте і нікому жодного слова? Чому?

— Зачекайте, я вам усе розповім, тільки по порядку, — вона жадібно, наче її мучила гарячка, напилась води. — Я нічого напевно не знаю, бо того дня мене не було вдома.

— Як це? Адже ваш батько тільки через вас і зводив барикади в хаті…

— Хто це вам сказав? Справді, він замкнув двері і віконниці, бо я хотіла йти до Голана. І я йому сказала, що люблю Голана і вийду за нього заміж, навіть якби довелося їхати з ним світ за очі. Тоді він схопив ціпок і почав мене бити. Але потім я вирвалась і втекла через сад. Я хотіла бігти до Ярека на Велетенський верх, але по дорозі зустріла цілий натовп з Танвальда. Вони захопили мене з собою, я й вибратись не могла, така це була лавина. Знайомих серед них не було зовсім, це були переважно німці, могли ще подумати, що я боягузка. Якісь двоє казали мені, що Ярек вже біля фабрики. Це могло бути і правдою, бо на Велетенський верх я мала прийти опівдні, а тепер уже й присмерк заходив. Я й пішла з ними до самої фабрики, бачила ту стрілянину, тільки Ярека ніде не було. Повернулася додому, а там тато лежав у крові, з простреленими грудьми. Спочатку я подумала, що це він через мене зробив. Він погрожував, що застрелиться, якщо я вийду за Ярека, а його залишу самого, що він не переживе самоти. Але потім я помітила, що скриня розкрита, шухляди повитягувані зі столу, у крамниці все догори ногами. Убивця щось шукав, але нічого не взяв. Я все поставила на своє місце і тільки тоді покликала лікаря. З того часу я тільки й думаю: повідомити чи не повідомити, заявити чи не треба. Порадьте мені. — Вона аж тремтіла від хвилювання.

— Авжеж, що треба. Я взагалі не розумію, чого ви роздумуєте? Вашого батька вбили, а ви не знаєте, заявити про вбивцю чи ні? Я цього не розумію.

— Я забула вам сказати, що не все було на місці. Не було татового пістолета. А дещо я знайшла. Пасмо волосся. Мабуть, він видрав його у вбивці під час сутички. — Дівчина розв'язала маленький вузлик. В ньому засяяло волосся, було воно сліпучо-біляве.

— Та це ж речовий доказ! Це може навести на слід убивці! Ви повинні це. віддати жандармам. — Красл хутко вихопив у неї вузлик з волоссям. — Це багато чого може з'ясувати.

— Звичайно, — схлипувала Альбшка. — Звичайно, що може з'ясувати. В Ярека саме таке волосся…

Красл відчув потребу сісти. Хвилину в кімнаті панувала тиша. Знадвору долинув фабричний гудок — полудень. Так ось чому ця дівчина занехаяла свою хату, забула про себе, ось чому вона напівмертвою лежала в ліжку. Не хотіла видати свого коханого, не хотіла відправити його на шибеницю за батька. Тепер учитель усе зрозумів.

— А чому ж ви нарешті наважились?

— Тому що боялась помилитися. Я думала, що тато негарна людина. А тут ви приїхали від таких панів з Праги, від таких відомих людей і хочете йому пам'ятник поставити. Це значить, що він, очевидно, заслужив якимось чином цей пам'ятник. І все-таки це мій батько. Все село думає, що він не пішов на демонстрацію, тому що боявся, вони не знають, що це він через мене не пішов. А сказати про це я їм не могла. Лячно було мені. І Ярека мені також шкода було. Він це теж заради мене зробив. — Вона простягла руку до пасма волосся. — Не знаю, що мені робити. Краще було б померти. — Вона знову розплакалась, схлипуючи по-дитячому.

— Зачекайте, панночко, — заспокоював її Красл. — Ви помиляєтесь. Я думаю, що пан Голан взагалі за смерть вашого батька не може…

— Ні? — вона негайно перестала плакати.

— Випадково я дізнався, що по обіді він був під Велетенським верхом. У село він взагалі не приходив, бо чекав повідомлень з Ліберця.

— На мене чекав…

— Може й на вас. Можливо. Але разом з ним було там багато людей, які засвідчили це вже на суді в Млада Болеславі, де його все-таки засудили за керівництво страйком, його й судили там, власне, лише тому, що стало відомо про цей його незвичайний штаб, який він так і не залишив. Отже, тепер його вже ніхто не може судити за якусь іншу провину або злочин, здійснений деінде поза його штабом під Велетенським верхом.

— Це така хатинка дерев'яна, зруб, — вперше посміхнулася Альбінка.

— Навіть якби це був палац або нора в землі. Нас цікавить лише те, що він там був під час злочину… І нарешті, для чого б це пан Голан перекидав меблі у вашій хаті і витягував шухляди? Адже якби він хотів щось взяти, запитав би вас. Ви ж від нього не мали ніяких секретів.

— Ніколи.

— Ну от бачите. — Але раптом Альбіна затремтіла ще дужче, вигляд у неї був ще більш наполоханий.

— Але хто ж тоді вбив татуся? Хто був у нас під