Читати книгу - "Об’єкт 21"

волосинку — ви стали красивіші. Природі з її процесами старіння не встигнути за духовним зростанням людини. Це факт дуже втішний, особливо для людей, яким уже перевалило за середину.

От скільки думок виникає, коли вивчаєш обличчя людей, які зустрічаються на звичайній московській вулиці.

Один з пішоходів чимось нагадав мені Геннадія Степановича. Я навіть обернувся і подивився йому вслід. Але то був не він.

XI

— Ну як, пощастило вам узнати адресу Смирнова? — спитав я Афанасьєва через кілька днів.

Ми знову були в кабінеті інженера.

— Узнав. Але він зараз у від’їзді.

— Шкода. А де — невідомо?

— На об’єкті 21.

— Це ж той самий об’єкт, що має якесь відношення до Місяця! — вигукнув я.

— Так, — посміхнувся Афанасьєв. — А ви звідки знаєте?

Я пояснив.

— От і чудово, — промовив інженер. — Там ви й побачитесь. Хіба вам не казали, що ви їдете на цей об’єкт?

— Я їду-на цей об’єкт? — здивувався я ще більше. — Що ж мені там робити?

— Це вам розтлумачать на місці, якщо ви в принципі не заперечуєте проти такої поїздки.

— Сподіваюсь, доведеться летіти не на Місяць?

Я задав це питання напівжартома, але відверто кажучи, не зовсім був певен, що інженер заперечить мені. Від техніки наших Днів можна чекати всього і навіть польоту людини на Місяць. У нас багато що робиться без галасу, і дізнаємося ми про це тільки після того, коли мета вже досягнута.

— О, ні, — Афанасьєв посміхнувся ще ширше, — вам нема чого летіти на Місяць. Для того щоб примусити Місяць працювати на людину, зовсім не обов’язково схопити його за вуздечку в буквальному розумінні. Це можна зробити на відстані, використовуючи звичайнісінький, давно відомий вам привод. Ви з ним маєте справу щодня і щогодини. Це сила тяжіння.

— Тяжіння? — перепитав я, згадуючи розділ про тяжіння в підручнику фізики; я його «проходив» у шкільні роки і з того часу добре-таки забув.

— Звичайно! Це й є ті самі «нитки», що прив’язують. Місяць до Землі. І це та сама, сила, що викликає припливи й відпливи на морі. Проблемою використання енергії припливів займається спеціальний інститут. Він так і називається — Інститут припливів. Об’єкт 21 — один з опорних пунктів цього інституту.

Он воно що! Така думка в мене ніколи не виникала… Енергія припливів. — це і є енергія Місяця, вірніше енергія місячного притягання.

— Де ж розташований цей об’єкт?

— На північному узбережжі, — відповів Афанасьєв, — точно я не знаю… Адже наші взаємовідносини з інститутом обмежуються тим, що обчислювальна фабрика робить для нього обчислення, як і для багатьох інших замовників. По допомогу до конструкторського бюро інституту звернувся тільки зараз. Він попросив відрядити місяців на два тямущого спеціаліста з обліку. Там щось треба сконструювати чи облік якийсь по-новому поставити — я, правду кажучи, докладно не знаю, — і потрібна консультація саме бухгалтера. Вони просили рекомендувати людину з видумкою. Микола Іванович (це був завідуючий конструкторським бюро) вважає, що ви дуже підходяща для цього людина, і, по-моєму, вже сказав про це начальникові главку.

Того ж дня мене викликав до себе начальник главку і спитав, чи не маю я нічого проти відрядження на об’єкт 21.

— Куди треба їхати?

— В бухту Капризну.

Мені здалося, що я от-от упаду з стільця. Мабуть, життя вирішило підносити мені сюрпризи один за одним. Навіть при моєму потягу до романтики тут було з чого дивуватися.

— Ви знаєте це місце?

— Я був там колись. Років дванадцять тому.

— А-а… — начальник главку весело перезирнувся з Миколою Івановичем. — Ви побачите там великі зміни.

XII

Літак летів у Загорянськ — крупний центр Радянського Заполяр’я.

Пасажири були звичайні для такого рейсу.

Лікар, молодий чоловік в окулярах і з чорною борідкою клинцем, яка надавала йому трохи старомодного вигляду, що, очевидно, тішило його, повертався з дружиною-агрономом, яка тільки-но закінчила Тімірязєвську академію, із столиці на місце своєї постійної роботи.

Молоді везли з собою цілий ящик найрізноманітніших електричних каструль, найновіших плиток різних систем, чайник, кофейник і навіть електричний самовар.

Два інших пасажири були інженери, які поверталися в Загорянськ із службового відрядження. Один — хімік, другий — електрик. Обидва працювали на станції підземної газифікації, що постачала Загорянськ дешевою електричною енергією, Місцеві поклади вугілля, за їх словами, не вигідно було розробляти іншим способом.

— А де ж беруть вугілля для пароплавів? — спитав я. — Адже Загорянськ — порт.

Інженери засміялися.

— Від вугілля зараз на флоті поступово відмовляються, — пояснив старший інженер-хімік — високий, сутулий чоловік з довгими вусами і ясним поглядом голубих очей. — Вугілля дуже потрібне для газифікації, як основна сировина, що дає хімічні продукти… А для пароплавів є інші джерела енергії.

— Атомна енергія? — спитала Ганна Іванівна, дружина лікаря.

— І атомна і будь-яка інша, що, кінець кінцем, перетворюється на електричну. При цьому електростанція може спокійно собі стояти на березі, а її енергія рухатиме мотори багатьох пароплавів.

— Передача енергії без проводів?

— Це одне вирішення проблеми. Але є й інше. Без будь-якого складного обладнання воно дозволяє використати електричну енергію не тільки на великих суднах, а навіть на моторному човні.

— Як?

— А ось так.

Інженер дістав з кишені малесенький картонний циліндр, схожий на великий патрон від мисливської рушниці. На циліндрі була наклеєна барвиста етикетка. Я впізнав круглий жовтий місяць і червоні блискавки, що розходилися від нього, — символ електричної енергії — на блакитному фоні.

Де я вже бачив цей малюнок? Ага, згадав! Це ж ті самі кружечки й блискавки, що були на обгортці, яку принесли тоді з друкарні. Тільки там кожен колір було відтиснуто