Читати книгу - "Очікування шторму"

знав його клички, а це слово дуже пасувало йому.

Я намагався йти швидко, але кущі, каміння, дерева ставали на моєму шляху. І я з нетерпінням мріяв вийти ну хоча б на яку-небудь дорогу.

Мені пощастило. Тепер я розумію, що там, у горах, коли за мною гналися свої ж, партизани, мені, можна сказати, дуже пощастило.

Переваливши через лісову вершину, я, на щастя і свій подив, опинився поблизу залізничної колії. Жовтуваті від іржі рейки, огинаючи гору, бігли по чорних шпалах до моря, на південний захід. Я пам'ятав: у цих місцях тільки одна залізниця. І вона веде до Туапсе.

Шпали лежали зношені. Осілі. І кінь легко скакав між рейками, не ризикуючи зачепитись і переламати ноги.

Незабаром із конем нам довелося розлучитися… Несподівано пробасив гудок паровоза. З'їхавши із залізничної колії, я сховавсь у кущах. Через кілька хвилин по рейках пішов густий протяжний гул. Із-за повороту з'явився товарний поїзд. Він повз повільно, але вагони здавалися порожніми. Лиш у тамбурі першого вагона дрімав літній провідник.

Я поторсав коня за холку.

— Бувай здоровий, милий! — і стрибнув у тамбур передостаннього вагона.

7. Розмова про мистецтво

Велике обличчя Валерія Казимировича Долинського, підпалене рудою бородою, поза (сидів він у кріслі, трохи подавшись уперед), погляд, незосереджений, але живий, повний цікавості, виражали шанобливу увагу до слів співбесідника.

Говорив професор Сковородников. І відчувалося, що Михайлові Михайловичу подобалося говорити дещо повчальним, менторським тоном. І Долинський слухав його терпляче, як Телемак — син Одіссея, — і лише зрідка дозволяв собі вставити коротку фразу чи задати питання.

— Я спеціалізувався на давньоруському мистецтві. — Сковородников склепив повіки. По паузі, що тривала майже хвилину, вів далі: — Із сучасників мені найближчий… Духовно ближчий… І, очевидно, за якимись ще суто смаковими відчуттями, прошу вибачити за дещо гастрономічний мовний зворот… Мені близький Михайло Олександрович Врубель.

— Прекрасний художник.

— Я, вибачте мені, Валерію Казимировичу, не терплю епітетів у мистецтві. Прекрасний, чудовий — це розмовна манера салонних дам. Справжні цінителі уникають словесної мішури. Ви не образилися?

— Мені до душі ваша відвертість.

— Ну й гаразд… Захоплення Врубелем дійшло до того, що я відклав трактати про ікони. І ось рукопис, який ви бачите на моєму письмовому столі, — майбутня книга про Врубеля. Я постараюсь її закінчити. Кажу постараюся, бо в моєму віці життя міряють не на роки, а в кращому випадку на години, якщо не на хвилини.

— Так говорити не можна. Будемо сподіватися, що у вас іще попереду роки життя. Проте поспішати і справді треба. З іншої причини, професоре. Червоні мають тактичний успіх на узбережжі. І одного разу можуть опинитися в Лазаревському.

— Білий і червоний колір цікаві для мене тільки на полотні. Я байдужий до політики. Політикою треба займатися професіонально або не займатися зовсім. Я зневажай летантизм.

— Дозволю, однак, зауважити: ви виїхали від червоних із Москви.

— Я виїхав із Москви не тому, що там змінився колір влади. Двадцять три роки я маю дачу в селищі Лазаревському. І приїжджаю сюди, коли знайду за потрібне. Тут мені пишеться.

— Вибачте. Я відволік вас недоречними зауваженнями.

— Що ви, що ви.

Увійшла дружина Сковородникова — Агафена Єгорівна. Жінка поважна, немолода. В квітчастому сарафані, в хусточці. Схожа на велику добродушну матрьошку. Принесла чоловікам чай на срібній таці. Сказала:

— Ласкаво прошу, — і делікатно вийшла.

Чай був запашний, гарних сортів. Присьорбуючи з чашечки, Сковородников казав:

— Я не поділяю загальноприйнятої точки зору, що Врубель був слухняним учнем Чистякова. Там, де йдеться про вивчення природи, вплив Чистякова беззаперечний. Однак Михайло Олександрович серйозно захоплювався віртуозністю пензля і фарбами іспанця Фортуні, порада Рєпіна «шукати себе» впала на благодатний грунт. Така робота, як «Натурниця в обстановці Ренесансу», показала, що у Врубеля визначився власний характер, що в нього е здібність глибоко розробляти мотив, є тонкий і складний погляд на природу. Зрештою, е своя палітра і гарний рисунок. Адже коли в тисяча вісімсот вісімдесят четвертому році був потрібний художник для робіт у церкві Києво-Кирилівського монастиря, ми назвали єдиного кандидата. Врубеля! І не помилилися… У біблійних акварелях Іванова, у візантійських та італійських релігійних композиціях Врубель відкрив нове джерело краси і натхнення. Візьміть ескіз «Воскресіння Христове». Духовне споріднення з Івановим. Відверте споріднення! У «Надгробному плачі» ми знаходимо своєрідне відродження візантійського мистецтва. А натхненні «Богоматір», «Святий Кирило», «Святий Афанасій» доносять до мене відлуння мозаїк венеціанців п'ятнадцятого століття.

— Скажіть, у нього є послідовники?

— Ні. Послідовники — це й добре, й погано! Послідовники — це означає школа. Напрям у мистецтві. Але Врубель надто цінив індивідуальність. Він був поза напрямами. Замикався в собі, йшов своєю власною дорогою. Непослідовно. Дивно. Часом терпів невдачі. Він відокремлений і дуже своєрідний для того, щоб мати школу й послідовників.

Витончена ложечка з почорнілого срібла подзенькувала об, краї чашки мелодійно, наче дзвіночок, тому що Долинський уже випив майже увесь чай, і тонкі порцелянові краї чашки резонували чудово. Вигляд і поза Валерія Казимировича так само виражали шанобливу згоду з усім, що говорив Сковородников. А тим часом думки його були дуже далекі й від шаноби, і від згоди…

Він і сам не зміг би відновити їх у пам'яті послідовно й точно. Записати на папері так, щоб потім розібратися, проаналізувати. Вони були якісь миготливі і тривожні, як тіні глухої ночі. І ще вони були неусвідомлені. Трохи чужі. Точніше, зовсім чужі. Підказані графинею Анрі у сонячний день на березі моря.

Тоді, щоб заспокоїтися, відновити нормальний стан духу, Долинський звернувся до рятівного засобу: подумки почав складати розділ ненаписаного роману.

«Його пригнічував