Читати книгу - "Зоряні крила"

вони проїхали півсонний Париж. За всі дні свого перебування там вони не бачили його кращим. Над високими будинками висіла передсвітанкова мла, ранкове повітря було холодним і свіжим. Місто здавалося на диво величним і затишним.

На аеродромі, біля невеликого літака з червоними зорями на крилах, вони побачили високого хлопця у пілотському комбінезоні. Шкіряного шолома він тримав у руці, і свіжий вітер куйовдив його світле волосся. На обличчі пілота в ті хвилини відбивалося багато почуттів, але основним з них було роздратування. Пілот про себе, тихо, злісно лаявся.

Юрій підійшов до нього, простяг руку і сказав:

— Доброго ранку.

— Здрастуйте, — відказав пілот, — Тільки ранок, на мою думку, дуже недобрий, бо нікуди ми не полетимо. Захворів борт-механік. А без нього не випустять. Знайшов, де захворіти.

Пілот аж сплюнув спересердя. Він мав летіти у великий арктичний переліт, а тут ця затримка з механіком могла зіпсувати всю справу.

— Чи не можу я замінити вашого борт-механіка? — усміхаючись і милуючись з пілотового роздратування, сказав Юрій.

— Ви? — пілот зневажливо оглянув Юрія з голови до ніг. — А хто ви такий?

— Моє прізвище Крайнєв, — тихо відрекомендувався Юрій.

Пілот здригнувся і відразу ж почервонів, як мак.

— Прошу пробачення, — збентежено сказав він, — я не впізнав вас відразу. У всіх газетах є ваші портрети. Це моя клята неуважність. З таким борт-механіком, як ви, я полечу хоч на Північний полюс.

За чверть години справу було полагоджено, паспорти і чемодани перевірено, і літак з пілотом Марком Волохом, борт-механіком Крайнєвим і єдиною пасажиркою Яринкою легко відірвався від зеленої трави паризького аеродрому.

Вони злетіли в повітря і відразу ж побачили сонце. Воно виходило з-за горизонту, велике, оранжове. Париж лежав під ними, далеко внизу, ще у сутінках. Тільки на верхівці Ейфельової башти вже золотилися перші промені сонця.

Юрій махнув рукою:

— Прощай, Париж!

Літак летів просто на схід, на сонце, і Юрій згадав, як колись він вів машину просто на захід. І тоді було таке враження, ніби мчить він просто на сонце. Але тоді з ним була Ганна. Здавалося, наче було все це надзвичайно давно, а ще ж не минуло і двох тижнів.

Волох вів літака на висоті тисячі метрів. Мотор гув упевнено і надійно. Земля пропливала під літаком, нагадуючи рельєфну карту великого масштабу. За годину вони пролітали більше трьохсот кілометрів.

Пасажирська кабіна в ціп машині мала окремий вхід з крила. З кабіною пілота вона з'єднувалася маленьким віконечком.

Юрій глянув у кабіну через товсте скло і засміявся — Яринка лежала в шкіряному глибокому кріслі, підклавши під щоку кулачка. Вона опала і уві сні нагадувала маленьку дівчинку.

Волох вів машину впевнено, начебто щодня літав по цій трасі. Насправді ж він пролетів тут всього один раз, але цього було досить, щоб пілот запам'ятав трасу на все життя. Крайнєву нічого було робити з таким пілотом, як Марко Волох. Він сидів на своєму місці бортмеханіка, час від часу поглядав на прилади, потім униз на землю і мріяв про ту мить, коли нарешті побачить Київ. Мотор гув глухо, одноманітно, і Юрій задрімав потихеньку під цей могутній монотонний рокіт. Волох йому не заважав.

Юрій прокинувся тоді, коли підлітали до Німеччини. Він прокинувся з усмішкою на вустах, — згадавши всі сни, прийшов у хороший настрій і засміявся сам до себе. Волох теж розсміявся, глянувши на його обличчя, і кілька хвилин у кабіні пілота було дуже весело. Потім Юрій узяв карту і став розшукувати місце, де вони в той час перебували, але Волох торкнув його за плече і, показавши очима вниз, сказав:

— Дивіться, Рейн.

Справді, внизу протікав Рейн. Його розлогі береги зверху здавалися зовсім мертвими.

— Скоро будемо в Берліні, — сказав Волох.

«Добре скоро, — подумав Юрій, — ще добрих півтори години».

Вони летіли тепер над Німеччиною, і латки городів біля маленьких сіл виднілися внизу, нарізані акуратно і рівно, ніби шматочки торта.

Юрій знову заснув і прокинувся тоді, коли літак став знижуватися до берлінського аеродрому. Спав Крайнєв солодко. Тут він відсипався за весь час конгресу, коли і поспати як слід було ніколи.

В Берліні, на Темдельгофському аеродромі, їх не затримували. З літака дозволили вийти тільки пілоту і борт-механіку.

Двоє похмурих хлопців зарядили баки літака бензином. За цей час Юрій встиг оглянути і перевірити мотор. Коли Волох повернувся з будинку аеропорту з оформленими для дальшого польоту паперами, Крайнєв відрапортував йому про повну готовність літака. Волох спробував розсміятися, але з того нічого не вийшло.

Він вдивлявся в невеличку карту погоди, і обличчя його з кожною хвилиною хмурнішало. Юрій глянув на карту і зразу зрозумів причину хвилювання Волоха: погода в Східній Європі буквально сказилася. Барометр падав неймовірно швидко. Повідомлення про грози ще не було, але зустріти їх, мабуть, можна за сто-півтораста кілометрів.

Волох згорнув карту і поклав її в кишеню комбінезона. Юрій глянув на нього трохи стривожено, але Волох, не оглядаючись, поліз в кабіну. Пілот насвистував пісеньку, монотонну і довгу, нервуватися ще не було причин.

— Будемо летіти, Юрію Борисовичу! — гукнув Волох.

Біля машини стояло кілька німецьких чиновників таможні і аеропорту. З цієї групи Юрій раптом почув своє прізвище, вимовлене зовсім не приязно. Він обернувся, але жодні очі не зустрілися з його поглядом. Хвилину Крайнєв дивився, потім вліз у кабіну й засунув за собою дверці.

Вони почекали, доки з аеродрому здійметься пасажирський літак. Потім Волох дав сигнал до зльоту, одержав відповідь, мотор оглушливо заревів, і літак помалу рушив з місця.

Юрій глянув у кабіну. Яринка всміхнулася до нього заспаними оченятами — вона щойно прокинулася.

Літак відірвався