Читати книгу - "Зміщення спектра"

264
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 14
Перейти на сторінку:
ти. Як якийсь прибулець не з цього світу. Деякий час я боялася, що ти так просто собі зупинився з цікавості біля мене і за мить зникнеш. Я боялася, що стану тобі нецікава. Зазначиш галочкою, як канікули, що минули… Але ні. Ти не зникав. Ти був. Дбайливий. Ти був на кожен мій кивок. Турботливість чоловіка пробуджує в мені величезне зворушення і викликає прекрасні спогади. Ти був ніжний. І також був терплячий. Однак та твоя терпеливість лише спочатку мені імпонувала. Потім я впадала в шал. Ти не шукав своєю рукою моєї в кіно, не присувався на кріслі в театрі, щоби своїм плечем доторкнутися до мого, ти не клав своєї руки на мою, коли ми пили разом каву. Ти був зовсім інший, ніж усі ті претенденти перед тобою. Це саме через них, незважаючи на мій шал, мені хотілося звести довкола себе мур. А для певності – і перед тобою. І раптом я помітила, що, незважаючи на ці барикади, ти постійно демонструєш мені, трохи дивно, по-своєму, що я тобі потрібна. У цьому мало романтики, але так насправді, то для жінок це найважливіше. Це відчуття необхідності. Ті, які стверджують інше, або лицемірки, або брехунки. Я відчула це, Якубе… – прошепотіла вона – одного вечора дуже сильно відчула, що я стала потрібною тобі, і що я б хотіла, щоб ти далі мною опікувавася. Зухвалість? Егоїзм? І це в один вечір, подумаєш, так? А може, це кохання? – запитала й замовкла.

Вона схилила голову. Ніби засоромлена тим, що сказала. За мить вона підняла її і, дивлячись йому в очі, додала:

– Мабуть, для тебе це дивно, але я не маю нікого близького на світі. Крім тебе. Гарних тобі свят, Якубе…

Він не сподівався таких слів. Пригадує, що він дуже хотів щось сказати. Про те, що він так чекав на неї сьогодні, що чекав уже так довго, що те його терпіння від переляку, що він може її втратити. Що тоді, там, під тією покрівлею на зупинці, коли вони поверталися з театру, це була найщиріша правда. І що він не знає, чи вона йому потрібна, але коли він прокидається вранці, перша його думка про неї, а потім і наступна, і наступна. І так упродовж усього дня, аж поки засне. І уві сні також, тому що вона часто йому сниться. Якщо так проявляється необхідність, то й вона, безумовно, йому потрібна.

У той момент він хотів їй сказати ще багато інших речей. Вона не дала йому. Піднялася на пальцях і почала цілувати його. Обхопила його голову своїми руками й цілувала, покусуючи часом його губи і язик. Якоїсь миті розстібнула ґудзик його піджака і запхала руки під сорочку. Він не розплющував очей. Відчув її тремтіння, йому запаморочилось у голові. Коли він схилив голову і спробував стягнути губами сукенку з її плечей, вона прошепотіла йому на вухо:

– Кубо, зробимо собі цей Святвечір пізніше, так? Що думаєш?

Він не пригадує, чи відповів що-небудь. Усе відбулося так швидко. Вона потягнулася до його рук, і разом вони пробігли через кімнату з фотографіями. Він перечепився об наплічник, упав, вона подала йому руку, допомагаючи встати. Через низький одвірок без дверей вони вбігли на вузькі, скрипучі сходи. Стрімкі спіральні сходи закінчувались прямокутним отвором. У нього було таке враження, що він виходить через відкритий люк на якийсь дах. Тільки-но він вихилив голову, Надя подала йому обидві руки, витягаючи його нагору. Він опинився в кімнатці в мансарді. Одна велика грушоподібна жарівка звисала зі стелі на довгому шнурку, кидаючи слабке помаранчеве світло. У кімнаті інтенсивно пахло – він досі не пам’ятає чому – помаранчами. Декілька метрів від отвору на двох шарах піддонів із сирої деревини лежав грубий матрац, прикритий зеленкуватою тканиною. Надя стала біля матраца. Скинула сукню. Коли він підходив до неї, вона повернулася спиною і розстібнула бюстгальтер…

Це був їхній перший раз.

Дикий, жадібний, тваринний, незграбний. Із тих кільканадцяти хвилин він пригадує свою зачарованість її голизною, смак шкіри та вологості між її стегнами; свої тремтячі руки, занурені в її волосся, коли вона опустилася перед ним на коліна. Окрім того, мало що пригадує. Натомість пам’ятає їхню ніжність, коли вони, притиснені одне до одного, затискали пальці рук, торкалися до облич, стискали одне одного щосили, погладжували волосся. Він також пригадує, що вони переважно мовчали, лише часом шепотіли якісь слова. Врешті Надя відсунулася на край матраца і досягнула рукою до підлоги. Грушоподібна жарівка повільно згасла. Він почув кроки в темряві, а за мить побачив здалеку Надине обличчя, освітлене блідим світлом з екрана її телефону. Через деякий час горище наповнила музика.

– Я не пригадую напевно коли, але одного вечора я дуже захотіла послухати це, лежачи з тобою в ліжку, – сказала вона, лягаючи на живіт біля нього.

І запитала після короткого мовчання:

– Ти знаєш це?

Він чекав наступного приспіву і почав тихо підспівувати:

 

Залишся, не шукай десь далеко того, що маєш тут

Залишся без зайвих слів

 

Вона засунула його руку під свої груди й почала наспівувати з ним. Коли музика затихла, він сказав:

– Це стара Кортезова[10] пісня. Мабуть, найстарша. Я колись упіймав свою маму на тому, як вона плаче, ще раз і ще раз вмикаючи це на YouTube. Вона попросила мене, щоб я зробив із цього їй дзвінок на телефоні. Вона все ще його має. А потім узяла мене на його концерт. Вона мене на Кортеза, а не я її на Кортеза. Уявляєш собі?! – додав він, хихикаючи. – Концерт відбувався в якомусь невеликому клубі. Там вона теж ревіла. На сцену вийшов непримітний худий хлопчина в чорній спортивній блузі та бейсболці, привітався якимось тихим «добрий вечір», за півтори години всіх розчулив, а потім так само несміливо попрощався й зник. Та люди гуртом наспівували те, що почули, коли виходили з того клубу.

– Ти маєш таку маму? – здивовано вигукнула. – Ти питав, чому вона плакала? – пізніше тихо запитала вона і, не чекаючи його відповіді, відвернула голову й мовчала.

Він схилився над нею. Поцілував її плечі. Це тоді вперше він торкнувся губами до тієї магічної випуклості на межі її спини та сідниць. У мансарді й далі своїм смутком зворушував Кортез, тоді як вони вдруге, так само жадібно, так само дико шаліли на тому матраці…

Пригадує, що прокинувся від пронизливого холоду. Він підвів голову. Надя, – він бачив її нечіткі контури через запітніле скло, – повернувшись до нього спиною

1 ... 10 11 12 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зміщення спектра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зміщення спектра"