Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

раз нас перекинули у Східну Німеччину в район міста Штеттіна (тепер Щецін, Польща), що над рікою Одра. Останній відрізок долали знову пішки, бо залізниця була пошкоджена. Майже всю ніч йшли, знемагаючи під вагою наплечників. Перетнули велике гарне місто. Німець, який супроводжував нас, не зміг допитатися, де розташована та частина, до якої ми прямували. Тільки під ранок вийшли на околицю міста, що межувала із сосновим лісом. Коли зупинились і глянули вверх, то завмерли, а наш дотепний Степанко сказав: «Ось тут-то, хлопці, вже нам жаба цицьки дасть». У лісі виднілися високі дерев'яні вежі, а на них між верхів'ями сосен проглядалися платформи з легкими зенітками. Степанко продовжував: «Будуть дерти нас, як поганих когутів, і лише пір'я посиплеться на землю». Настрій у хлопців впав «до нуля». Підкріпившись трохи сухим пайком, вмить поснули, сидячи на наплечниках і притулившись спинами один до одного. Німець прокинувся першим і став виясняти ситуацію. Виявилося, що батарея повністю укомплектована і ніхто нас тут не чекав. Такі перипетії воєнного часу. Тим часом зустрілися з хлопцями, які тут служили. Це були німецькі Юнаки. Вони нарікали на свою долю, показали нам зрізану уламками бомб вежу. Казали, що були жертви. Ми ж раділи, що мали щастя, бо нас відправили назад «додому», тобто на старе місце.

Через декілька днів мені вручили документи, як старшому групи з десяти Юнаків, на відправлення в портове місто Барт, що розкинулося на однойменному півострові у Балтійському морі. У поїзді хлопці жартували, що об'їздили і сходили всю Німеччину вздовж, поперек та по діягоналях. Встигли побувати у Берліні, Дрездені, Ганновері, Мюнстері та інших великих містах. Але були це, на жаль, не туристичні поїздки чи переходи, а сповнені смертельної небезпеки та непередбачених «сюрпризів» передислокації. Згадували, в яких тільки бомбосховищах довелося тоді побувати. Від звичайних траншей до велетенських бетонних блоків, покритих зверху грубим шаром ґуми. Останні знаходилися серед житлових кварталів у великих містах. На їхніх стінах були намальовані вікна та балкони, щоби не вирізнялися поміж інших будівель. Часто поїзди, в яких ми подорожували, зазнавали нападу з повітря. Тоді вони зупинялися посеред поля і всі пасажири рятувалися хто куди і як міг. Побачивши, що пасажири — цивільні люди, з літаків припиняли стрільбу, зате на певній відстані скидали малі бомби і знищували залізничне полотно.

Ось і приїхали. Добравшися з великою бідою до досить великого міста Штральзунд, знову попали під удари авіяції. Нарешті Барт. Ми вперше в житті побачили море, порт та найрізноманітніші кораблі. Зустріли знайомих хлопців з Еґера і Голландії. Тут вони були вже старожилами. І знову військове летовище, знову легкі двадцятиміліметрові зенітки. Це була сорокова батарея третьої повітряної округи. Мене призначили навідником в обслузі, що у тогочасній військовій термінології іменувалося — канонір номер один. Але я вже набагато раніше зрозумів, що це найнебезпечніша «посада» в обслузі гармати. Бо коли поряд падають бомби або батарею обстрілюють літаки, всі члени обслуги інстинктивно кидаються на землю, втискаючись у мишачу нірку, а навідник мусить спочатку злізти з сидіння на гарматі та й так, щоб кованими черевиками не травмувати тих товаришів, що лежать на землі. Тому, симулюючи погіршення зору, я відмовився від цієї «посади».

У Барті ми пройшли досить ґрунтовний вишкіл артилериста-зенітника. У вільний від алярмів час постійно щось вивчали. Безпосередньо біля гармат нас навчали мистецтву наведення на ціль та її супроводу. Для цього один з Юнаків носив навкруги гармати на високій жердині маленьку модель літака, а навідники повинні були зловити ціль у прозірник і далі плавно її вести. Потім лунала команда «стоп», «літак» зупинявся, а інструктор перевіряв, чи правильно навідник зловив ціль. На заняттях у клясах на дерев'яних моделях вивчали абсолютно всі типи літаків держав, що брали участь у Другій світовій війні, запам'ятовували їхні характеристики, конструктивні відмінності, бортове озброєння, нанесені розпізнавальні знаки для того, щоби безпомилково визначити, які і чиї літаки знаходяться в небі. Гірше справи виглядали вночі. Для деякого полегшення орієнтації в небі у різних точках летовища були встановлені три потужних прожектори, що мали оперативні клички «Антон», «Берта» і «Цезар». «Антоном» майстерно управляв дрогобицький ґімназист Ігор Флюнт, потім відомий нафтовик Долини. Крім того, німецькі літаки під час нічної повітряної суматохи, в критичний для них момент (тобто коли по них «свої» стріляли знизу), випускали різнокольорові світлові ракети. Комбінація кольорів змінювалася кожної доби. Нам її повідомляли при черговому нічному виході на позиції. А виходів цих було по декілька на добу. Там ми просиджували годинами, а часто і цілі ночі. Біля нашого першого цуґу була штабна землянка, де сиділи телефоніст — німецький Юнак Крауз, командир батареї — обервахтмайстер Шварц, унтерофіцер Кайзер та ще декілька швабів. Сюди постійно надходила інформація про повітряну ситуацію в небі усього Райху: які ворожі з'єднання, які типи літаків, де знаходяться і яким курсом летять. Повідомлялося також, які міста зазнають бомбардувань. Залежно від відстані і курсу літаків готовність батареї набувала відповідної гостроти. Найприємнішою була звістка про те, що всі з'єднання бомбардувальників та штурмовиків знаходяться у відльоті на захід. На жаль, це траплялося не так часто, бо наявність у нашій повітряній окрузі хоча б одного повітряного розвідника змушувала нас бути напоготові. А нишпорити цим розвідникам у третій (тобто нашій) повітряній окрузі було чого. Адже саме звідси, з місцевости Пенемюнде, запускалася на столицю та інші великі міста Великобританії нова грізна зброя часу Другої світової війни — реактивні стрільна ФАУ-1 і ФАУ-2. Дивним здається сьогодні те, що так довго не могли знайти західні розвідники місце запуску. Правда, останні відбувалися лише за умови, що в окрузі на цей час не було літаків противника. Але високий стовп диму, що супроводжував запуск, видавав це місце. Бачили його й ми. Хоча запуски могли проводитися з мобільних устав, які міняли місце своєї дислокації.

Зима 1944 року була тут досить холодною. На тривогу виходили в спеціяльних, довгих до самої землі, достатньо теплих, з підкладкою, шинелях. Але зимових шапок у німців не було. Тому в морозну погоду під звичайну всесезонну пілотку одягали так званий захист голови, що нагадував кусок вовняного рукава. Він щільно обтягав голову і шию.

Вночі, в хвилини затишшя, хлопці умудрялися заснути, залізши в дерев'яні ніші біля