Читати книгу - "Коштовний камінь, Андрій Гуляшки"

цій науці, як вам відомо, нема нічого романтичного, і люди, що вивчають її, зовсім чужі всьому тому, що мої колеги-філологи називають «поезією душі».

Знаю, що деякі з вас скажуть: «Що ви говорите, шановний, адже ветеринарія дала суспільству чимало громадських і культурних діячів!». Правильно, визнаю. Як я можу цього не визнавати? Кожне правило має свої винятки! Але запевняю вас, що я не належу до цих винятків. Хоч я й писав колись вірші у прозі і перечитував не раз і не два «Страждання молодого Вертера», але в душі лишився такою ж сухою і дуже прозаїчною людиною. Та ви не турбуйтесь, бо моя роль у цьому оповіданні другорядна, а це значить, що про себе я говоритиму не більше, ніж про інших героїв.

Отож, у той час я ще був учнем і готувався складати екзамени на атестат зрілості. Вчився в обласному місті, а літні канікули проводив на селі, де жили і працювали батькові родичі. Гостював я звичайно у дядька, веселого чоловіка, чудового винороба, голови кооперативної виноробної бригади. Мій батько вдачею дуже відрізнявся від нього. Неговіркий, стриманий, суворий, він дуже рідко сміявся, хоч не був злим. Можливо, його професія — він працював прокурором в одній юридичній установі — привчила його триматися з людьми холодно і насторожено. А може, ця професія була йому не до душі, не знаю, але якось увечері я чув, що він скаржився матері. «Який я юрист, — казав він. — Ніякий! Я мурашці доріжку уступаю, за все своє життя курку не зарізав, а людей засуджую на смерть, наче я від них кращий». Він мав одну незвичайну пристрасть — збирати стародавні гроші та речі. Свої юридичні книги складав у комірчині, а книжкові шафи, етажерки і письмовий стіл заставив глиняними черепками, позеленілими від часу бронзовими вазочками та дерев'яними коробочками з стародавніми срібними та мідними монетами.

Мій дядько був зовсім іншою людиною. Ніякі незгоди його не смутили, завжди він мав бадьорий і веселий вигляд.

На півночі до села підступали кілька рядів низьких і круглих гір, які поступово, хвилями спадали в рівнину, що розкинулась широко, скільки сягає око. Глибокі рови перерізали вшир і вздовж ці полисілі гори, вбираючи в себе дощову воду, і влітку сюди йшли на водопій і гуси, і свині, і навіть буйволи з кооперативної стайні.

Опівдні, в годину найбільшої спеки, розпочиналась справжня бійка за кожну калюжку, за кожне болото. Далі, по той бік гір, розстилався безмежний барвистий килим, що сходився в туманній далині з попелястою смугою неба. Де були виноградники, килим мінився різними відтінками зелені, серед якої черепичні покрівлі хатинок червоніли, наче розквітлі маки. Все це перемагали золоті барви, — спокійне море нив та плантацій соняшників, що простяглось аж до обрію, яскраво-жовте біля підніжжя гір, янтарне — всередині і кольору стиглої айви — в оповитій серпанком далині.

На заході і на півдні наше село оточувала низка горбів, покритих віковими дубовими та буковими лісами. Ліси починались тут же, в кінці верхньої вулиці, і хоч тут десятиліттями гуляла браконьєрська сокира, вони все ще нагадували справжні джунглі, легкопрохідні тільки в тих місцях, де крутились вузенькі лісові стежки, перетяті чагарниками і встелені густим шаром гнилого листя.

Серед тиші цього старого лісу повільно несла свої води спокійна річка, неширока і невузька. Вона чимдалі ширше розливала свої води між пологими берегами, — прозора, коли виходила на сонячні галявинки, чорна — в тінистих нетрях лісу.

Розповідали, що ночами в цих хащах звучали пташині голоси, які промовляли щось, ніби люди, і зловісно вили шакали; взимку блукали вовчі зграї; ранньої осені — великі дикі кабани перетинали ліс вздовж і впоперек і доходили аж до сіл, щоб поласувати кукурудзяними качанами, залишеними на ланах.

Я не ходив у глиб лісу, але знав, що там водяться різні звірі, бо шуба моєї тітки була на заячому хутрі, її ковану скриню вкривала вовча шкура, а в світлиці над шафою вищирювала зуби голова дикого кабана.

Треба мати на увазі, що, розповідаючи вам про той край, я описую його таким, яким бачив і сприймав в той час, коли мені було тільки вісімнадцять років і пішов дев'ятнадцятий. Тоді, не знаю чому, ліс нібито був якимсь більш таємничим і темнішим, річка — повноводішою і глибшою, виноград на виноградниках незрівнянно солодшим і смачнішим. Навіть дядькова хата здавалась мені більшою, а сад за нею — таким чудовим, що тепер навіть дивно: чи я став іншим, чи всі ці речі, які вабили мої очі, були такими ж насправді звичайними, дрібними й сірими, якими я бачу їх зараз.

Хоч у мене суха, прозаїчна вдача, і мені завжди були чужі поетичні химери, але в ті роки я все-таки дуже любив увечері вилазити на якийсь горб за селом і звідти спостерігати захід сонця, наближення ночі, аж поки над головою не почнуть літати кажани, а на потемнілому небі не замерехтять незліченні золоті зірки.

Я стояв, дивився і нічого не думав — тільки радів. Це була дивна, тиха радість! Не знав, що мене більше радувало: золотий захід сонця і череди худоби, які повертались з пасовиська, чи далекі гори, що підняли свої фіолетові плечі в рожевому заході сонця, а може вози, повні пшениці, що з протяжним скрипом тяглися по битій дорозі недалеко від мене.

Хлопчиком я був таким же замкнутим і холодним. Бувало встану раненько, як тільки почую, що тітка вийшла в сіни кинути зерна куркам, нарубаю трохи дров, розведу в пічці вогонь, сяду на високому триногому стільці і, розкривши рота, дивлюсь на полум'я і стежу, щоб не википіло молоко в закуреному казанку.

Чудові були ті прохолодні синюваті ранки, в яких відчувалось пробуджене, але ще сонне життя! Як пахла дика герань, що росла біля колодязя, і якою холодною й прозорою була колодязна вода в першому витягнутому в цей день відрі!

А тітка тимчасом поставить біля пічки невеличкий столик, наллє пряженого молока в глибоку миску. А в дворі Шарко крутить хвостом і дружньо позирає на мене.

Та ось дядько, взувши сандалі