Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

до свого ката і обняв його за шию.

Тепер, урятувавшись на часину від неминучої смерті, він став переконувати дикунів так гаряче, як тільки міг. Добре розуміючи, що захищає своє життя, він, одначе, ані хвилювався, ані боявся.

- Ти погано вчиниш, забивши мене,- казав він катові.- Я нічого лихого не заподіяв ні тобі, ні Булі.

Він так тісно притулився до горянина, що ніхто не зважувався вдарити його палицею, щоб не влучити земляка. Джон Старгерст не розводив рук і, рятуючи своє життя, переконував тих, що голосно вимагали його смерті.

- Я звуся Старгерст,- казав він спокійно.- Я працював на Фіджі три роки і не просив ніякої віддяки. До вас я прийшов, аби вчинити вам добро. Нащо мене вбивати? Що вам від цього прибуде?

Булі крадькома поглянув на китів зуб: йому ж бо вже гойно 5 віддячено!

Натовп голих дикунів оточив місіонера. Вони завели пісню смерті, пісню про гарячу, аж червону, піч - і заглушили Джонів докірливий голос. Але Старгерст так спритно викручувався, припадаючи всім тілом до ката, що тому ніяк було вжити своєї страшної палиці.

Ерірола посміхнувся, і Булі посіла лють.

- Оступіться, дурні! - крикнув він.- Оце то добра слава піде про вас по всьому узбережжі! Десяток вас на одного беззбройного, кволого, як жінка, місіонера - і не впораєтеся з ним!

- Стривай, о Булі! - намагаючись перекричати гамір та метушню, гукав місіонер.- Я й тебе подужаю! Моя зброя - істина й справедливість, і жодна людина не може її подолати!

- Ну, то підійди до мене,- озвався Булі.- Моя зброя - нікчемна, мізерна палиця, і, як ти кажеш, тебе вона не подолає.

Юрба розступилася, і Джон Старгерст став лице в лице перед Булі, що спирався на величезну сучкувату палицю.

- То підходь же, місіонере! - задерикувато крикнув Булі.- Збори мене!

- Не журись, я підійду і зборю тебе,- відказав Джон Старгерст. Протерши окуляри та знову надівши їх, він ступив наперед.

Булі чекав, піднявши вгору палицю.

- Найперше зваж, що від моєї смерті тобі нічого не прибуде,- почав своєї місіонер.

- За мене відповість моя палиця,- сказав Булі.

Так він відповідав на кожне місіонерове слово та все пильнував, щоб попередити хитрий викрут білої людини, що кидається в обійми своєму ворогові.

Аж тепер тільки вперше збагнув Джон Старгерст, що смерть за плечима. І вже не пробував її уникнути. Без шапки стояв він проти ясного сонця й голосно молився - загадкова постать неминучої білої людини, що з біблією, револьвером чи пляшкою рому всюди спобігає зачудованого дикуна на власній його землі.

Так стояв Джон Старгерст перед Булі з Гатоки в його скелястій фортеці.

- Прости їм, бо вони не відають, що чинять,- молився він.- Зглянься, господи, на Фіджі! Май, господи, жаль до Фіджі! Почуй, о Єгово, молитву мою заради сина твого, що ти послав нам, аби через нього ми всі стали дітьми твоїми! Ти дав нам життя, і ми віримо, що знову повернемось у лоно твоє. Темна земля ця, о боже, темна. Але ти всемогутній і можеш її врятувати. Простягни долоню свою, господи, і врятуй Фіджі, врятуй нещасних людожерів з Фіджі.

Булі увірвався терпець.

- Тепер я дам тобі відповідь,- промурмотів він, замахуючись палицею.

Нарау, що заховався серед жіноцтва та мат, почув, як щось важко гупнуло, і здригнувся. Тоді залунала пісня смерті, і він зрозумів, що його улюбленого вчителя поволокли до печі. Він почув ще слова пісні:

 

«Обережно неси мене, обережно,

бо я захисник сього краю,

Дякую тобі, дякую, дякую!»

 

Потім серед гамору почувся поодинокий голос, що запитав:

«Де відважний чоловік?»

Сотня голосів заревла на відповідь:

«Зараз його притягнуть до печі й спечуть».

«Де боягуз?» - знову почувся самітний голос.

«Утік і поніс звістку! - загув натовп на одповідь,- утік і поніс звістку! Утік і поніс звістку!»

Нарау застогнав у тузі. Давня пісня казала правду. Він був боягуз, і нічого іншого йому не залишалось, як утекти й понести звістку про подію.

 

МАУКІ

 

 

Він важив сто десять фунтів. Волосся в нього було по-тубільному кучеряве, і весь він був чорний, своєрідно чорний: не синюватий, не червонуватий, а чорний от, як чорна слива. Звали його Маукі, і він був ватажків син. Мав він три тамбо. Тамбо в Меланезії означає те саме, що табу в полінезійців. Ці три тамбо складалися з таких заборон: по-перше, він ніколи не повинен був ані торкатися жіночої руки, ані допускати, щоб жіноча рука торкалася його самого або його речей, по-друге, не вільно було йому їсти водяних слимаків чи й іншу яку страву з того вогню, де вони пряжилися; 6 по-третє, не дозволялося Маукі дотикатись до крокодила, та й плавати човном, де був би хоч крокодилів зуб.

Зуби в Маукі були теж чорні, але вже по-іншому, ніж тіло. Їхній колір нагадував, сказати б, сажу. Придбали вони цю барву тієї ночі, коли мати пофарбувала їх порошком із гір, що за Порт-Адамсом. Порт-Адамс - це таке село на узбережжі Малейти, а Малейта - найдикіший острів з усіх Соломонових, такий дикий, що й досі ані купці, ані плантатори не зважились там оселитись. І давніх літ ловці трепангів та скупники сандалового дерева, і сучасні наймачі робітників із своїми вінчестерами та бензиновими двигунами,- всі, хто заглядав на Малейту, шукаючи пригод та зиску, тут звичайно гинули і гинуть від топірців та тупоносих куль із снайдерівських гвинтівок. 7 Маємо двадцяте століття, але й тепер, як і перше, Малейта - кляте місце для наймачів, що набирають тубільців на плантації, розкидані по сусідніх, цивілізованіших островах, де платиться робітникові тридцять доларів на рік. Тубільці тих сусідніх, цивілізованіших островів, діткнуті культурою, уже не стають за таку ціну на плантацію.

Вуха в Маукі були продірявлені не в двох-трьох, а в двадцятьох місцях. В одній невеликій дірочці теліпалася глиняна люлька. Більші дірки на таке вже не годилися, люлька не могла в них триматись.