Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

курс до віддаленої мети. Тільки тепер, з висоти польоту по прямій, ми відкриваємо справжню основу нашої землі - фундамент із скель, піску і солі, на якому подекуди, пробиваючись то тут, то там, неначе мох серед руїн, розцвітає життя.

І ось ми стаємо фізиками, біологами, досліджуємо сходи цивілізації - вони прикрашають собою долини й іноді, якимось чудом, буйно ростуть мов пишні парки в благодатному кліматі. Ми оцінюємо людину по її місцю у всесвіті, дивлячись в ілюмінатор, як у мікроскоп. Ми наново перечитуємо свою історію.

 

 

2

 

 

Пілот, який держить курс до Магеланової протоки, трохи на південь від Ріо-Гальєгос, пролітає над потоком давно застиглої лави. Це громаддя двадцятиметровою товщею тисне на рівнину. Далі - другий такий потік, третій, а тоді починаються горби, пагорби заввишки десь двісті метрів, і на кожному зяє кратер. Наче жерла гаубиць, розставлених на рівнині,- зовсім не схожі на гордий Везувій.

Тепер же тут - спокій і тиша. Це так незвичайно, так чудно в тому місці, де колись тисячі вулканів перекликались гуркотом своїх велетенських підземних органів. А тепер летиш над німою пустелею, оповитою чорними льодовиками.

Але далі вулкани - давніші, ніж ті, перші, вже золотяться острівцями трав. Часом у кратері росте дерево, мов квітка у старому вазоні. У відблисках заходу рівнина видається пишною, мов парк з дбайливо підстриженими газонами, і трохи стовбурчиться тільки довкіл величезних роззявлених пащ. Утікає заєць, злітає пташка... Життя заволоділо новою планетою, цим небесним тілом, на яке попав добрий шматок земної маси.

Нарешті десь перед Пунта-Аренасом останні кратери зникають. Зелень вкриває пагорби вулканів, вони тут спокійні і плавні. Кожну щілину ніби затягує м'яка тканина. Поверхня землі рівна, схили похилі і вже забуваєш про їх походження. Зелені луки стирають з пагорбів їх похмурі риси.

І ось найпівденніше в світі місто, яке виникло завдяки випадковій купці грязі, між первісною лавою і південними льодами. Біля цих чорних потоків особливо гостро відчуваєш, яке то чудо - людина. Дивний збіг! Не знати як і чому цей мандрівник зайшов у сади, які вже виросли й розквітли, у сади, придатні для життя тільки на такий короткий час - одну геологічну епоху, один благословенний день серед нескінченних буднів.

 

Я приземлився тихого вечора. Пунта-Аренас! Притулившись до колодязя, дивлюсь на дівчат. За два кроки від цих чарівних істот я ще гостріше відчуваю таємничість людини. У світі де все живе тягнеться до живого, де навіть квіти, схиляючись під вітром, змішуються з іншими квітами, де лебідь знає усіх інших лебедів - тільки люди у цьому світі створюють собі самотність.

Яку відстань прокладає між нами наш внутрішній світ! Мрія молодої дівчини віддаляє її від мене - як подолати перешкоду? Що я знаю про дівчину, яка неквапно повертається додому, опустивши очі й осміхаючись сама до себе, сповнена чарівних вигадок і обману? З думок коханого, з голосу, з мовчанки вона створила собі власне королівство, тепер усі інші люди для неї - просто чужинці. Я знаю, вона замкнулась у своїй таємниці, у своїх звичках, у співучому відлунні спогадів - відійшла ще далі, ніж на іншу планету. Тільки вчора народившись від вулканів, зелених галявин чи солоної морської хвилі, сьогодні вона вже напівбожество.

Пунта-Аренас! Я притуляюсь до колодязя. Старі жінки приходять сюди по воду. З їхніх рухів видно, що їм судилась нелегка доля служниць. Прихилившись потилицею до стіни, тихо плаче дитина; тільки це я й запам'ятаю про неї: славний, навіки невтішний малюк. Я тут чужинець. Я нічого не знаю. Мені нема доступу в їхні володіння.

 

Серед яких убогих декорацій розгортається різнолика гра людської ворожнечі, дружби, радощів! Звідки цей потяг до вічності у людей, які волею випадку опинилися на ще теплій лаві і вже під загрозою пісків та снігів? Їхня цивілізація - то лише нетривка позолота: її нищать, не лишаючи й сліду, вулкан, море, піщана буря...

Це місто нібито лежить на добрій землі, багатій і родючій, мов у Босі 13 . І люди забувають, що тут, як і скрізь, життя - то розкіш, що нема ніде такого місця, де під ногами лежав би грубий шар ґрунту. Але за десять кілометрів від Пунта-Аренаса, я знаю, є ставок який показує це наочно. Оточений миршавими деревцями і низенькими хатками, він жалюгідний, мов калюжа серед двору на фермі, але в ньому - незбагненна річ! - є припливи і відпливи. Навкруги все таке мирне - тихо шелестить очерет, граються діти,- а ставок підлягає іншим законам і ні вдень, ні вночі не перестає повільно дихати. Під гладенькою поверхнею, під цим нерухомим дзеркалом, під єдиним вутлим човном - під усім цим лежать води, покірні впливові Місяця. В їхніх чорних глибинах криються морські вири. Навкруги аж до Магелланової протоки все чудернацько перемішується під тонким шаром з трави і квітів. І тут, біля міста, в якому, здається, ти вдома, яке твердо стоїть на обжитій землі,- біля цього міста, в калюжі завширшки метрів сто, б'ється пульс моря.

 

 

3

 

 

Ми живемо на мандрівній планеті. Час від часу, завдяки літаку, нам відкривається щось нове з її минулого: зв'язок калюжі з Місяцем свідчить про їхнє приховане споріднення, але я знаю й інші ознаки.

Пролітаючи над узбережжям Сахари між Кап-Джубі та Сіснеросом, можна побачити зрідка своєрідні, схожі на зрізані конуси плоскогір'я завширшки від кількох сотень кроків до тридцяти кілометрів. А висота їх - цікава спільність - однакова: триста метрів. Крім того, вони мають однаковий колір, складаються з однакових порід, у них однакові схили. Як ото колони розваленого храму, які, виступаючи з пісків, окреслюють місце давньої споруди,- ці стовпи свідчать, що тут колись лежало, з'єднуючи їх, одне широке плоскогір'я.

В перші роки повітряного сполучення між Касабланкою й Дакаром, коли наші машини були ще дуже ненадійні, ми, зазнаючи аварії, розшукуючи товаришів, чи рятуючи їх, часто мусили сідати в зовсім непідходящих місцях. А пісок оманливий: здається, ніби твердий, сядеш - і загрузнеш. Старі солончаки мовби застигли, як асфальт, і аж дзвенять під ногами, але часом вони не витримують під вагою коліс. Біла кірка солі