Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

style="">Мої очі сильно засліпила,

Мої уха сильно заглушила,

Моє серце в камінь застудила,

Що тебе я не пізнав відразу,

Юліано, жінко моя мила!»

 

Теє мовить і голову клонить,

Юліани ноги він цілує,

А з ним разом його стара мати.

А всі гості, графи та барони

Юліану величати стали.

І пішла по світі її слава,

І не згине, доки світу стане,

Доки в світі є ще добрі люди,

Доки пісня серце їх чарує.

 

Ось вам пісня, ось і величання:

Нема цвіту кращого на світі,

Як жіноче вірнеє кохання.

 

 

 

Легенда про великого грішника, що навертається на праведний шлях візією свого власного похорону, стрічається часто в житіях святих та пришпилилася в Іспанії до оповідань про грішне життя Дон-Жуана де-Теноріо. Може, закинуть мені, що я позбавив сю легенду аскетично-релігійних мотивів і переніс її на чисто світський грунт,- але й се в значній мірі зроблено вже в оповіданні про Дон-Жуана. На сій старій основі я спробував виткати нові взірці. Наш час великих класових і національних антагонізмів має значно відмінне поняття про великого грішника, ніж час Філіппа II і Торквемади. В тім однім пункті я позволив собі трохи змодернізувати стару легенду, лишаючи, зрештою, її основу незмінену з усіми її алегоріями і символами. Може, стріне мене закид, що все тут занадто темне і невмотивоване. Що ж, такий закид буде потроху і оправданий, та я думаю, що, вглибившися трохи і прочитавши поему другий раз, кождий побачить, що вона не так-то дуже й темна. Зрештою, кому нелюбо, нехай і не читає.

 

I

 

Велика зала світлом вся залита.

Горять лампи й ряснії жирандолі,

І повінь іскор, наче стежка бита,

 

У дзеркалах великих ллється долі.

Там на галерії музика грає,

Гримить, то плаче, мов дитина в полі.

 

Посеред зали стіл довжезний сяє

Від срібла, скла й точеного кришталю,

І довгий ряд букетів розділяє,

 

Мов скиба із смарагдів і коралю,

Вподовж його сніжисто-біле поле.

Вельможне панство заповнило залю:

 

Блиск туалет аж сліпить око кволе;

Горять алмази, чути шелест шовку,

А блиск очей красунь аж серце коле.

 

Мов п’яний, зір блукає: тут головку

Чудову схопить, там лице марсове,

Там сніжно-білу шийку. Без умовку

 

Розмова ллється, клекотить чудове

Гудіння, де сотки шумних привітань,

Солодкі шепти, срібний сміх, перлове

 

Признання, град уриваних запитань

Мішається, витворює вражіння

Живої маси, де з турбот і скитань

 

Втишається душа, щеза сумління,

Все одиничне тає, пропадає,

Живе лиш тлум, гуртове сотворіння.

 

Ось панство звільна при столі сідає.

Довжезний ряд - по черзі, чорні фраки

Й цвітисті строї. Тихо доглядає

 

Порядку служба; думав би, що таки

Сам з себе кождий там сів, де належить

За честь, літа й службовії відзнаки.

 

Почався бенкет. Шумно! Не бентежить

Нікого з тих шести соток ізбранних

Ніяке горе, шляху їх не стежить

 

Ніякий ворог, в ясних блисках ранних,

У пурпуровім сяйві перед ними

Весь світ. Нема убогих, безталанних!

 

Так дзвінко ті сміються херувими

У модних сукнях! Щиро так жартують

Пани створіння! Мов солодкі рими

 

Складаються в гармонію, римують

Розмови, й брязкіт срібної посуди,

І колір вин, що в келихах шумують.

 

Свобода тут підносить кожді груди,

І радістю палають кожді очі,

І гордощами, що минули труди,

 

Що день настав після страшної ночі!

Здобута величезная побіда,

Не зможе вже піднятись і не схоче

 

Грізна рука розбитого сусіда.

 

 

II

 

І я сидів на бенкеті між ними,

Та не було в мойому серці тону

Веселості й свободи ні краплини.

 

Мов Юда той серед синедріону,

Котрому він Христа продав на муки,

Так я сидів на бенкеті отсьому.

 

І я, всміхаючись, стискав ті руки,

Щойно з крові братів моїх обмиті,

І ссали грудь мою їдкі гадюки.

 

Блискучі дами, радощами ситі,

Гляділи то цікаво, то згірдливо

На мене й усміхи душили скриті.

 

А я, хоч серце рвалося, ліниво,

Спокійно поводив по них очима

І усміхавсь - щасливо чи сонливо.

 

Музика грає… В моїм мозку блима

Якийсь там огник, спомин незабутий,

І враз він різко заскрипів дверима,

 

І рій якийсь ввірвавсь кровавий, лютий,

І крик піднявся, плач і зубний скрегіт:

«Ти зрадник! Зрадник! Зрадив люд закутий».

 

Музика грає, мов чортівський регіт,

Мені ж мороз подрав поза спиною,

І тілом затрусив смертельний дрегіт.

 

Ох, та музика! Пощо там за мною

Вона реве і душу всю термосить,

Мов вітер пустку з ветхою стіною?

 

Чого та скрипка плаче і голосить,

Мов сто мамів ридає за синами?

Чого той бас реве і помсти просить?

 

Пощо мені такими голосами

Пригадувати те, чого й без того

До гробової не забуду ями?

 

Я ж тямлю: позавчора ще нас много

Грізною армією йшло до бою,

А кождий повен був огню святого.

 

Я ж тямлю: за права людей, за волю

Ми піднялись на кривдників відвічних,

Своєю кров’ю всім купити долю.

 

Вже много військ їм ми розбили стрічних,

З землею много їх твердинь зрівняли

І славою діл своїх героїчних

 

Ми решту, як зайців, все далі гнали.

Ті, що тепер так бучно бенкетують,

Як цупко ще позавчора втікали!

 

Тепер вдають хоробрих і жартують,

Та,