Читати книгу - "Бояриня, Леся Українка"

із­ці­ле­нія - нев­же ж не пус­тить?

 

Мати

Повинен би пус­ти­ти. Се вже й гріх

лю­дей на бо­го­міл­ля не пус­ка­ти!

А се, Сте­пан­ку, ти на­ду­мав доб­ре -

поїха­ти на про­щу, по­міч­ні­ше

во­но бу­ває над уся­кі лі­ки.

(Зітхнувши, пог­ля­ну­ла на не­бо).

Ба со­неч­ко схи­ляється на ве­чір.

Ти б ту­та роз­бу­див Ок­са­ну, син­ку,

Навзаході не­доб­ре спа­ти хво­рим.

А я пі­ду зва­рю май­ове зіл­ля,

щоб на ніч їй бу­ло го­то­ве пи­ти.

 

Степан

Спасибі, що кло­по­че­те­ся нею.

 

Мати

Що ж, син­ку, за­вез­ли чу­жу ди­ти­ну,

то тре­ба ж якось їй да­ва­ти ра­ду.

(Іде в те­рем. Степан під­хо­дить до Ок­са­ни і сти­ха ці­лує її. Во­на про­ки­дається).

 

Оксана

Се ти, Сте­па­не? Бач, ме­ні прис­ни­лось,

що мі­сяць яс­но-ясно зас­ві­тив

у батько­вім са­доч­ку…

 

Степан

(уда­ва­но-ве­се­лим го­ло­сом)

Місяць, лю­ба?

Се див­но, бо як­раз на те­бе сон­це!

 

Оксана

Що ж, мо­же, там яс­ні­ше сві­тить мі­сяць,

ніж ту­та сон­це…

 

Степан

Не жу­рись, Ок­са­но,

ось хут­ко знов по­ба­чим, як там сві­тить

і со­неч­ко, і мі­сяць на Вкраїні.

 

Оксана

Се ж як? Хі­ба ум­ру? То­ді за­пев­не

ду­ша по­ли­не…

 

Степан

Бог з то­бою, лю­ба!

Чи я ж би про та­ке то­бі ка­зав?

Надумав я поїха­ти з то­бою

в гос­ти­ну до твоїх.

 

Оксана

(іро­ніч­но)

Велике ді­ло,

що ти на­ду­мав! Цар дум­ки за­вер­не.

 

Степан

Цар пус­тить. Вже ж те­пе­ра на Вкраїні

ути­хо­ми­ри­ло­ся.

 

Оксана

(гост­ро)

Як ти ка­жеш?

Утихомирилось? Зло­ми­лась во­ля,

Україна ляг­ла Моск­ві під но­ги,

се мир по-твоєму - ота руїна?

Отак і я ути­хо­ми­рюсь хут­ко

в тру­ні.

 

Степан

Ти од­жи­веш­ся на Вкраїні.

Москва ж не мо­же зас­ту­пи­ти сон­ця,

зв’яли­ти гаю рід­но­го, зсу­ши­ти

рі­чок ве­се­лих.

 

Оксана

(по­ну­ро, упер­то)

Годі, не ка­жи.

Нікуди я те­пе­ра не поїду.

 

Степан

Чому ж?

 

Оксана

Не хо­чу!

 

Степан

Що се ти, Ок­са­но?

Мені аж див­но! Що се ти го­во­риш?

 

Оксана

(роз­па­лив­шись, під­во­диться)

А я ди­вую, ти з яким ли­цем

зби­раєшся з’яви­тись на Вкраїні!

Сидів-сидів у за­піч­ку мос­ковськім,

по­ки ли­ла­ся кров, по­ки зма­ган­ня

ве­ло­ся за жит­тя там, на Вкраїні,-

те­пер, як «вти­хо­ми­ри­лось», ти їдеш

ту­ди яс­но­го сон­ця за­жи­ва­ти,

що не діс­та­ли ру­ки заг­ре­бу­щі,

та гаєм не­до­па­ле­ним вті­ша­тись.

На по­жа­ри­ні хо­чеш по­ди­ви­тись,

чи там ши­ро­ко роз­ли­ли­ся рі­ки

від сліз та кро­ви?

 

Степан

Ти те­пер кар­таєш…

А як са­ма ко­лись ме­ні ка­за­ла,

що ти прий­ня­ти мо­жеш тілько ру­ку

від кро­ві чис­ту?

 

Оксана

Правда, я ка­за­ла…

Ми вар­ті од­но од­но­го. Бо­ялись

роз­ли­ву кро­ви, і та­тар, і ди­би,

і кри­воп­ри­ся­ги, й шпи­гів мос­ковських,

а тільки не по­ду­ма­ли, що бу­де,

як все ути­хо­ми­риться… Сте­па­не,

дай ру­ку!

 

Степан

Се на­ві­що?

 

Оксана

Ти не хо­чеш?

 

Степан

Ні, чом же?

(Дає ру­ку Ок­са­ні).

 

Оксана

(ди­виться на свою й Сте­па­но­ву ру­ки)

От, здається, ру­ки чис­ті,

про­те, все ма­риться, що їх пок­ри­ла

не кров, а так… не­мов якась ір­жа…

як на ста­рих шаб­лях бу­ває, знаєш?

(Пускає йо­го ру­ку і ля­гає знов. Го­во­рить по­вільні­ше, мля­ві­ше, з пе­рер­ва­ми).

У ба­тенька бу­ла та­ка шаб­лю­ка…

во­ни її за­ки­ну­ли… ми з бра­том

знай­шли… в вій­ну по­ба­ви­тись хо­ті­ли…

не ви­тяг­ли… до піх­ви при­ки­пі­ла…

зар­жа­ві­ла… Отак і ми з то­бою…

зрос­лись, мов шаб­ля з піх­вою… на­ві­ки…

обоє ржа­ві…

 

Степан

Ти, Ок­са­но, вмієш

за­рі­за­ти сло­ва­ми без но­жа.

 

Оксана

Та тілько ж се я вмію, більш ні­чо­го.

Що-небудь же і я по­вин­на вмі­ти…

(Мовчання).

Як я ум­ру, ти не бе­ри вже вдру­ге

ук­раїнки, візьми мос­ков­ку ліп­ше…

 

Степан

Оксано!

 

Оксана

Всі ми рі­же­мо сло­ва­ми,

а тут жін­ки пло­хі, во­ни бо­яться…

 

Степан

(з му­кою)

Та по­жа­лій се­бе й ме­не хоч тро­хи!

 

Оксана

Занадто я жа­лі­ла… в тім і го­ре…

Якби я ма­ла си­ли не жа­лі­ти,

то вир­ва­лись би геть з сії кор­ми­ги -

і ти б ос­ло­бо­нив­ся від ір­жі…

А так, вже чис­то: ні со­бі, ні лю­дям!

 

Степан

Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!

Ну, я те­бе про­шу! Там батько-ма­ти,

ро­ди­на, при­яте­лі, там ти з ни­ми

роз­ва­жиш­ся.

 

Оксана

(одвер­тається)

Я й в ві­чі не нас­мію

їм гля­ну­ти…

 

Степан

Ну, в Київ по­да­мо­ся,

по­мо­ли­мось, не­хай нас бог прос­тить,

не­хай то­бі здо­ров’я вер­не!

 

Оксана

Нащо?

Кому пот­ріб­не те моє здо­ров’я

та й я са­ма?

 

Степан

Мені, моя єди­на!

Я ж так те­бе люб­лю!

 

Оксана

Тобі здається.

Ти жа­луєш ме­не, але лю­би­ти…

та­ки і не­ма за ві­що… Я те­пер

та­ка не­доб­ра ста­ла, ве­ред­ли­ва…

 

Степан

Ні, ні, моя хо­ро­ша!

 

Оксана

Я - хо­ро­ша?

Хоч би й бу­ла ко­ли яка кра­са,

то вже дав­но во­на з об­лич­чя спа­ла…

 

Степан

(гла­дить її ру­ку, низько по­хи­лив­ши го­ло­ву)

Ти шар­паєш се­бе ре­ча­ми ти­ми.

Не тре­ба стілько го­во­ри­ти…

 

Оксана

Правда…

 

Степан

Та й що кар­та­ти­ся сло­ва­ми, лю­ба?

Нас до­ля так уже ска­ра­ла тяж­ко,

що, пев­не, й бог прос­тить усі грі­хи.

Хто кров із ран те­ряв, а ми із сер­ця.

Хто зас­ла­ний,