Читати книгу - "Дурниця, Мирний"

по їх можна довідатися, чи то добра книжка, чи лиха.

- А ви думаєте, я їх мало на своїм віку перечитав? - спитав мене становий. - Я й такі читав, що вам, може, не доводилося і чути про їх! - похвалявся далі. - Ось ке ваш список.

Я мерщій витяг цілу книжку з столу і подав становому.

- Бачили ви коли-небудь Бантиш-Каменського - «Історія Малоросії»? - беручи у мене з рук списка і присідаючи на стул до столу, спитався становий. - От книжка, так книжка! Усе тобі там описано; про всіх гетьманів є.

- У мене, - одказую, - Бантиш-Каменського нема, а Костомарова є.

- Кого? - здивовано спитався становий.

- Костомарова, - кажу, та й почав йому перелічувати Костомарові писання: «Богдан Хмельницький»... «Виговщина»... «Руїна».

- Читав, - перебив мене становий. - Казна-що! Не вистаче він проти Бантиш-Каменського... Тут і патрети кожного гетьмана є... А в Костомарова ж нема патретів?

- Нема, - одказую.

- Ну, то що ж! - радісно промовив становий. - Та чого ви стоїте передо мною? - повернувся він до нас. - Сідайте, бо, стоячи, і ноги заболять.

Ми посідали: я на стул: біля столу, а Пищимуха - на канапі.

- А є у вас така рідкісна книжка, як «Звичаї і обичаї малоросів»? - спитав, повертаючись до мене, становий.

- Ні, - одказую, - і такої нема.

- Еге!.. У сій книжці трохи і мого гріха є, - додав далі.

- То й ви, пане становий, по писательській часті грішили? - спитав його жартівливо Пищимуха.

- А ви думаєте, що ви один тілько на се мастак? - одповів йому згорда становий. - Ви пишете, та нічого не печатаєте, а у мене от і печатане є!.. Звісно, не пустяковинка яка-небудь, а корисна штука... як, приміром, борщ зварить... путрю... саламаху... «вашу... Оте все списано у тій книжці... Був у нас, бачите, такий віце-губернатор... наш-таки - пирятинець... Потім і до губернатора дослужився... Так ото він і видав оту книжку, ще як віце-губернатором був... «Звичаї і обичаї малоросів»... Написав циркуляра, щоб ми, поліцейські служащі, збирали всякі відомості про те, як живуть малороси, які у їх звичаї й обичаї... що вони їдять і як та страва готується... А я тоді був становим у самій Опошні... Знаєте опошнянські сливи?.. Містечко таке... Велике містечко і давнє... Ще за козаччини воно славилося... І тепер опошнянці зовуть його городом, хоч воно всюди містечком пишеться... Так я ото, у сім містечку живучи, багато-багато всякої всячини про страву малоросів зібрав та гарненько усе те списав, та по начальству і послав... Довго не чутно було, що з моїми писаннями сталося. Коли так - через рік, чи що, - приходить лист від самого таки віце-губернатора, у якім він дуже дякує мене за поміч і засилає на пам'ять свою книжку... Давай я її читати. Як дійшов до одділу «Кухня малоросів»... то, щоб ви думали?.. Усе те, що я посписував, - усе дочиста напечатано... Он воно що! - додав становий. - Е-е-е... корисна книжка!.. Ну, та годі нам балакати, час і до діла братися.

І, се кажучи, присунув ще ближче свого стула до стола і почав списка вичитувати.

- Бо-Бокль... Історія ціві-цівілізації в Англії... - прочитав він уголос. - А ке сю книжку! - повернувся до мене.

Я подав. Він підняв палітурку, перегорнув один листочок і глянув набік.

- Цензурою дозволена... Ну, нате, поставте її на місце, - сказав він мені, віддаючи книжку.

Я мовчки поставив.

- Дре-дре-дре... Дрепер! - аж скрикнув становий, читаючи далі, і сплюнув. - Ну й прізвище?! І язика зламаєш, поки вимовиш. А се що за книжка?

Я знайшов і сю книжку і, розгорнувши якраз на тім місці, де було надруковано, що дозволяється цензурою, - подав становому.

- Ага, і в сій дозвіл є? Ну й сю ставте на місце.

- Та в мене, - кажу, - безцензурних немає.

- Немає, кажете, - перепитав становий. - Се добре, що немає... Святе діло - ота цензура!.. Зразу видко, що книжка путяща... І скажіть мені: на якої лихої години все добивались, щоб оту цензуру одмінити? Скілько тепер без отії цензури усякого сміття печатається?.. Щоб довідатись, - як от тепер, приміром, мені доводиться, - чи путяща книжка, чи лиха, - треба всяку з їх прочитати... А коли ж його читати, як свого діла не обберешся?.. Трудне, скажу я вам по правді, наше служебне діло і, не доведи господи, яке трудне!.. Та ще й час такий лихий настав, що так і стережися... З одного боку - судом тебе стращають, а з другого - і начальство по головці не погладить, якщо проґавив. Як мине день благополучно, - то й слава тобі господи!.. Ну, та що ж робити? Узявся кажуть, за гуж, то не кажи, що не дуж. Служиш - треба й робити... Охо-хо-хо-о! - зітхнув становий і знову почав список перечитувати.

 

* * *

Він читав більше про себе, коли-не-коли стиха мугикаючи щось під ніс. Ми з Пищимухою сиділи й дивилися, як він виводив очима по писаному, як перегортав листок за листочком. У хаті було тихо та сумно; мене почав сон розбирати, а Пищимуха, сидячи на канапі, собі щось колихався.

Коли се зразу щось як писне! та так і розкотилося по хаті.

- «Да воскресне бог і розточа-а-аться вразі його!» - почулося серед нас.

Ми так з становим і кинулися. Глянемо, - а Пищимуха сидить, закривши очі, та колишеться. Потім лупнув очима, глянув на нас.

- Не лякайтеся. - промовив. - Се в мене в животі... Таки не помирилися вареники з уткою, - і, се кажучи, взявся за живіт руками.

- Болить? - усміхаючись, спитався становий.

Пищимуха тілько замотав головою і, підвівшись, напрямився виходити.

- Нельзя! - заступаючи йому дорогу, вимовив жандарм по-московському і вхопився за піхву шаблюки.

- Пусти, пусти!.. Можна, - приказав становий, здержуючись, щоб не зареготати.

Жандар одскочив, а Пищимуха, дрібненько ступаючи, мерщій подибав на кухонні двері. Як вийшов Пищимуха, то становий так і залився реготом.

- Ну й штукар осей