Читати книгу - "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"

class="p1">ПРИНЦ: Дивіться, як цей добродій усівся на свій протест.

ЦИРИЛ: Усівся на нього, мов пес на свого хвоста. Ну, гайда! Забирайте свою благовірну.

ПРИНЦ: Стійте! Нехай віддасть волосинку!

ЦИРИЛ: Яку волосинку, принце?

ПРИНЦ: Івоно, віддай цю волосинку. Нехай віддасть волосинку!

ІЗА: У мене достатньо волосся, Філіпе...

ПРИНЦ: Ні-ні, нехай віддасть! Я не винесу, що вона... матиме в себе... цю волосинку! Віддай! (Відбирає її.) Я відібрав! Ну я відібрав — і що з того? Вона не волосинку цю — вона нас має у собі! (До Ізи.) Ми там, у ній. У ній. В її власності. Ідіть звідси! Я зараз прийду. Цириле!

Виходять усі, крім Цирила.

Затримай її ще в замку. Не дозволяй піти. Скажи їм, що наразі не можна розголошувати про наш розрив. Нехай усе ще зостається так, як є.

ЦИРИЛ: Я знав, що вона щось вистоїть. Ти знову починаєш!

ПРИНЦ: Власне, я хочу скінчити раз і назавжди. Не лякайся. Я змушений її... (Показує на горло.)

ЦИРИЛ: Що?! Кого?!

ПРИНЦ: Івону.

ЦИРИЛ: Не шаленій, заклинаю тебе всіма святими реліквіями. Таж уже все вирішене. Ти вже з нею розірвав. Її відішлють додому. Її вже не буде.

ПРИНЦ: Її не буде тут — але вона буде десь там. Хай би де була, вона завжди буде. Я буду тут, а вона там... Бр-р-р... Не хочу. Волію раз убити.

ЦИРИЛ: Таж ти зцілився!

ПРИНЦ: Слово тобі даю, цілком. Я закохався в Ізу. Відлипнув від страждань цієї страдниці. Але, Цириле, вона має нас у собі — мене та Ізу — має в собі і буде там, у собі, з нами... над нами... виробляти щось своє... на свій лад, ти розумієш? Тьху, тьху! Не хочу. Вб’ю. Що з того, як вона піде? Піде, але забере нас із собою у собі... Ба, я знаю, що зазвичай такого не роблять, не вбивають... запевнюю тебе, що я тверезий, знаю, що кажу, в мені напевне немає ні краплини перебільшення, ні я не перегинаю, ані вправо, ані вліво... (З легкою тривогою.) Ти мусиш визнати, що з мого виду цього не скажеш.

ЦИРИЛ: Ти хочеш убити її буквально, тобто просто взяти і вбити? Це кримінал.

ПРИНЦ: Тільки ще один-єдиний вибрик, оця остання ексцентричність, щоби потім не було вже жодних. Зрештою, все буде гладко, холодно, тверезо, легко — побачиш, це лише на перший погляд страшно, а по суті це звичайна операція, операція — не більше. Таку хирлячку вбити дуже легко, вона сама на це напрошується. Чи обіцяєш ти мені допомогти?

ЦИРИЛ: До чого вона лише тебе не змушує, мерзотниця така-сяка!

ПРИНЦ: Ми з нею задалеко забрели і треба вибрести. Тим часом варто зберігати в таємниці мої заручини з Ізою. Не кажіть про це нікому. Усе нехай зостанеться, як є, до завтра. Завтра я обміркую найбільш годящий метод цієї ліквідації. Але ти мусиш мені допомогти, бо сам я... сам я не хочу, я мушу з кимось, сам я не робитиму цього.

Акт IV 

Покій у замку.

Під гучання сурм заходить Король, слідом за ним троє можновладців.

КОРОЛЬ (неуважливо): Гаразд уже, гаразд. Ви мені лише набридаєте. У мене трохи важливіші справи в голові. Невже ще щось?

КАНЦЛЕР: Ваша Величносте, ми ще мусимо ухвалити, в якому костюмі вирядити до Франції нашого надзвичайного посла і повноправного міністра? Йому у фраку їхати, а чи в мундирі?

КОРОЛЬ (понуро): Хай їде голяка.

Здивування Можновладців.

Перепрошую, я нині неуважливий. Нехай їде, в чому хоче, аби власним коштом.

МОЖНОВЛАДЦІ: Саме такого вердикту ми сподівалися від безмежної мудрості Його Величності.

МАРШАЛ СЕЙМУ: Ваша Величносте, на сьогоднішній вечір призначено великий бенкет на честь піднесено-демократичних заручин принца Філіпа із представницею найнижчого суспільного прошарку панною Івоною Цопек. Чи мають Його Величність якісь побажання щодо меню?

КОРОЛЬ: Подайте гнилятину...

Здивування Можновладців.

Тобто радше теє — телятину, телятину, я хотів сказати... Чого ви так на мене витріщилися?

МОЖНОВЛАДЦІ: Саме такого вердикту ми сподівалися від безмежної мудрості Його Величності.

ВЕРХОВНИЙ СУДДЯ: Ваша Величносте, ще хвилиночку — оце прохання про помилування старого Хлипика із клопотанням усіх дванадцяти інстанцій.

КОРОЛЬ: Що? Помилувати? На ешафот його!

МОЖНОВЛАДЦІ: Ваша Величносте!

КОРОЛЬ: На ешафот, кажу. Чого ви на мене так витріщаєтеся? Право помилування належить мені. А я, власне, не милую. Нехай сконає! На ешафот мерзотника, і не тому, що він мерзотник, а тому, що я... Гм... Теє... Що це я хотів сказати? Ми всі мерзотники. Ви теж. Перестаньте витріщатися на мене. Дивіться, куди хочете, тільки не на мене. Мені поперек горла оце постійне витріщання. Віднині наказую, щоб ніхто не смів на мене витріщатися. Кожен тільки зирить, зирить...

МОЖНОВЛАДЦІ: Саме такого вердикту ми сподівалися від безмежної мудрості Його Величності.

КОРОЛЬ: Ну-ну, забирайтеся. Досить цих витрішків. І не намагайтеся дивуватися. Нехай ніхто мені не дивується. Я досі був занадто добротливим! Віднині я покажу, на що спроможний, візьму всіх за горлянку.

Можновладці кланяються.

Ну-ну, не кланятися мені! Я забороняю кланятися!

Кожен тільки кланявся би. Геть! Геть!

Стривожені можновладці виходять. Король підозріливо обдивляється, а тоді ховається за канапу. Заходить Камергер, підозріливо і крадькома обдивляється, злобливо, начебто мимохіть і під секретом перед самим собою починає переставляти меблі, посуває фотель, загортає край килима, перевертає книжки на полиці догори дриґом, жбурляє на підлогу кісточку від сливки тощо. Помічає Короля.

КАМЕРГЕР: О!

КОРОЛЬ: Гм... гм...

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте?!

КОРОЛЬ: Так, це я. А ти тут чого?

КАМЕРГЕР: Я? Нічого.

КОРОЛЬ (понуро): Ти, мабуть, дивуєшся, що застаєш мене тут (вилазить). Дивуєшся — тепер така мода, що кожен тільки б дивувався... Я тут зачаївся, розумієш — я в засідці.

КАМЕРГЕР: Ви в засідці, Ваша Величносте? На кого?

КОРОЛЬ: На нікого. На нікого конкретного. Я зачаївся заради задоволення (сміється). Розумієш, цей покій прилягає до апартаментів Телепеньки. А Малґожата теж мусить туди приходити і не раз тут сидить. Тут є певні речі, які варто побачити. Я хотів би бачити це. Хотів би побачити це на власні очі.

КАМЕРГЕР: Що?

КОРОЛЬ: Малґожату.

КАМЕРГЕР: Її Величність?

КОРОЛЬ: Її Величність — ну, розумієш, яка вона, яка вона, коли ніхто не бачить. Стільки років з нею живу, а, власне кажучи, нічого про неї не знаю. Вона щось має на сумлінні. Гм... А може, вона — може, вона — може, вона... Ба, ба, а чого б це вона не могла? Вона все може. У голові паморочиться, лише подумаю про це. Може, вона мені зраджує? Найпевніше, вона