Читати книгу - "Ловці думок, Любов Відута"

невидимій пастці, сів на стежку перед будинком і спробував проаналізувати ситуацію.

Перший спогад

Колись… Так давно, наче не в його, а в чиємусь іншому житті… Колись… він був до сліз безпорадним і покинутим. Не пам’ятав, хто він і звідки. Блукав чужим містом обірваний, босий, голодний. Він не знав, ким є, хто його батьки, родина, бо йому стерли пам’ять. Мабуть, комусь він дуже заважав. Це було так страшно — не пам’ятати нічого та нікого. Тільки власне ім’я. Навіть думки були незв’язні, бо він не пам’ятав значень слів. Але чув, сприймав слова інших, потроху розумів їх. Тільки сказати не міг. Не тому, що не вмів говорити, а тому, що виходило нескладно й недолуго. Його запитували, хто він, а він мовчав, бо не знав, що відповісти. Його питали, чим допомогти, а він не знав, що йому потрібно. Учився слухати інших, сприймати слова, вгадувати їхнє значення. Він навіть не знав, як це — жити.

Спочатку, тільки-но отямився, відчув холод. Лежав, скулившись, у чиємусь подвір’ї під огорожею, забившись під лаву. Потім, коли підвівся, побачив світ наче вперше, ніби щойно народився. Похитуючись, пішов… Сонце, квіти — усе було таким нове й гарне, що тепер він назвав би те місце неземним райським садом.

Але тоді він не зміг описати свої почуття. Захоплювало відчуття краси й муляло щось непізнане й незрозуміле. Він почув голоси й рушив до них. Побачив дітей, які зі сміхом бігали наввипередки. Якби він міг до них звернутися, то назвав би ангелами, такі вони були світлі та ясні. Йому стало тепло й хороше.

Біля лівого зап’ястя він побачив кольорову кульку. Малеча наближалася, і він зауважив, як ще декілька кольорових кульок покружляли й зникли в лунках на зап’ясті. Діти взяли його за руки, наче хотіли кудись повести. Зап’ястя враз обрамили кульки, які залітали в браслет на руці й ставали невидимими.

Це видіння приходило, коли він силкувався згадати щось зі свого минулого.

Інше, що йому пригадувалося, було не таке барвисте й радісне — вузька довга вулиця, торбина на плечі та кілька хлопчаків, що виймають щось із неї. Він розплющив очі, поворухнувся, і хлопчаки кинулися врозтіч. У торбі залишилися пахучі крихти. Він висипав їх на долоню, торкнувся язиком і злизав залишки. Ковтнув. Спробував наздогнати хлопчаків, але марно. Йому було холодно, але коли він рухався, ішов чи біг, ставало тепліше. І він не стояв на місці. Ходив, дивився, учився, слухав. Слова приходили до нього й знову тікали. Він спостерігав за людьми, брався їм допомагати й за це отримував їжу та воду. Час від часу він бачив браслет на своєму зап’ясті, який то зникав, то з’являвся, щоб упіймати мікрокульки. Він дивився на людей, стежив за їхніми зап’ястями, але ні в кого не бачив схожої речі. Тому, коли браслет ставав видимим, підсвідомо, інтуїтивно намагався його сховати. Зауважив, що коли йому не щастило заробити на їжу, коли ставало холодно ночувати на вулиці, браслет з’являвся частіше.

Він поселився в руїнах давнього замку, розташованого на околиці містечка. Зробив собі кубельце, спостерігаючи за тим, як будує гніздо ластівка. Вимостив його знайденими речами, які ретельно виправ і висушив, бо не раз бачив, як це роблять жінки на річці. До його місця ночівлі нелегко було дістатися, бо, старанно повторюючи ластівчині маневри, він сконструював його під стелею єдиної вцілілої кімнати замку. Зате саме там почувався в цілковитій безпеці, бо нікому й на думку не спало б, що хтось так високо вимостить собі глиняну колиску.

Усі вважали його німим, бо хлопець соромився розмовляти на людях. Зате ввечері, лежачи в глиняному ліжку, оповитий теплом і затишком, він вигукував почуті за день слова, а відлуння палацу стократ повторювало їх. Вправлявся, щоб виходило чітко і ясно. Говорив пошепки, уголос, гучно, лагідно, серйозно, гнівно й радісно. Його втішало, як вправно повторює за ним відлуння, тому щодня приносив йому все більше нових слів. Так він знову вчився говорити. Не знав, чи вмів це робити раніше, чи ні, але саме допомагаючи розвантажувати товар на ринку, мав змогу вчити різноманітні слова. Уже не голодував, не жебракував, бо за свою працю отримував то окраєць хліба, то глек молока, то відріз тканини. Набравши оберемок таких відрізів, якось прийшов до кравця. Той співчутливо поглянув на хлопця й прикликав ще й шевця. Вони виміряли його від плечей до стоп, і за певний час Ештон замінив своє лахміття на добротний костюм, та ще й із чобітьми. Він був по-своєму щасливий, відчуваючи вдячність за те, що й одягом став схожим на інших… Але його світ укотре перевернувся, бо й це щастя виявилося нетривким.

Містяни, може, і здогадувалися, але напевне не знали, де живе отой дивний німий хлопчина. Коли хтось намагався вистежити його, Ештон вправно заплутував сліди й хутко проганяв непроханого гостя, щоб не ліз туди, куди не запрошують. Але одного разу він виявився непрошеним гостем у власній домівці…

Ештон відчув, що в його криївці є чужинці, бо браслет на зап’ясті швидко наповнився кульками, тільки-но він підійшов до давнього покинутого замку. Він пробрався до свого ластів’їного гнізда непоміченим і зачаївся. У кімнаті палацу палахкотіло вогнище: там сновигали такі ж обірванці, яким був донедавна він.

Покинутий палац, відколи там оселився Ештон, зажив у місті недоброї слави. Ті, кому доводилося біля нього проходити чи проїздити, чули звідтіля то гучні вигуки, то моторошне сичання, то дзвінкий сміх. Ештон часом реготав з того, що понавигадували люди. Їм було невтямки: усе, що обросло чутками й що їх так лякає — усього лише його спроби навчитися розмовляти. А хіба він винен, що відлуння десятки разів повторювало кожне слово? Іноді слова накладалися одне на одне й виходило настільки кумедно, що він реготав з того, як незграбно вони із відлунням вимовляють такі прості слова. Але то було раніше. Зараз він розмовляв не гірше, ніж будь-хто з містян, тільки не знав, як їм про це сказати. Спочатку не признавався, що вчиться говорити, щоб із нього не кепкували. Хотів навчитися, а вже тоді здивувати всіх… А коли йому це вдалося, то зрозумів, що не можна відкривати правду, щоб люди не вважали його брехуном.

У їхньому містечку жив один німий дідок. Він не розмовляв хтозна-скільки і за той час, поки Ештон там мешкав, так і не навчився балакати. То хто ж повірить, що Ештону це вдалося? Хоч хлопець останнім часом щоразу менше