Читати книгу - "Відьмак. Час погорди"

із прогресом і духом часу. Але я узяв до серця докори в анахронічній наївності, й цього разу ризикну не без надії на зиск. То що? Закладемося?

– Закладемося, – Кодрінгер взяв сталеву зірку за один з променів і встав. – Цікавість завжди брала в мене верх над розумом, не говорячи вже про необґрунтоване милосердя. Повертайся.

Відьмак повернувся. Глянув на густо подірявлене обличчя на портреті й на оріон, що там стирчав. А потім закрив очі.

Зірка завила й ударила в стіну за чотири пальці від рами портрету.

– Ясна холера! – крикнув Кодрінгер. – Навіть не здригнувся, сучий ти сину!

Ґеральт повернувся й усміхнувся. Надзвичайно паскудно.

– А чого б мені було здригатися? Я чув, що ти кидаєш так, аби не поцілити.

У заїзді було порожньо. В кутку, на лаві, сиділа молода жінка із кругами під очима. Сором’язливо відвернувшись боком, годувала груддю дитину. Плечистий чолов’яга, може чоловік, дрімав поряд, спершись спиною на стіну. У тіні за піччю сидів ще хтось, кого Аплегатт не бачив у темряві кімнати чітко.

Господар підвів голову, побачив Аплегатта, помітив його вбрання і бляху із гербом Едірну на грудях і моментально спохмурнів. Аплегатт призвичаївся уже до таких привітань. Був він королівським гінцем, мав беззастережне право підводи. Королівські декрети були чіткими: гонець мав право в кожному місті, у кожному селі, у кожному заїзді й у кожному трактирі зажадати свіжого коня – і біда тим, хто б йому відмовив. Зрозуміло, гонець залишав власного коня, а нового брав під розписку – власник міг звернутися до старости й отримати компенсацію. Але із тим бувало по всякому. Тому на гінця завжди дивилися нелюб’язно і з острахом – зажадає чи не зажадає? Забере назавжди нашого Злотка? Нашу вигодувану від жеребчика Краську? Нашого випещеного Воронка? Аплегатт уже бачив заплаканих дітей, які чіплялися у засідланого улюбленця і товариша по іграх, коли того виводили зі стайні, й неодноразово дивився на обличчя дорослих, поблідлі від відчуття несправедливості й безсилля.

– Свіжого коня мені не треба, – сказав він жорстко. Здалося йому, що господар зітхнув із полегшенням.

– Поїм, бо на шляху – зголоднів я, – додав гонець. – Є що в горнятку?

– Юшки трохи залишилося, відразу подам, сідайте. Заночуєте? Уже сутеніє.

Аплегатт задумався. Два дні тому зустрівся він із Гансомом, знайомим гінцем, і, відповідно до наказу, обмінявся із ним посланнями. Гансом прийняв листи й послання для короля Демавенда та почвалав через Темерію і Магакам у Венґербург. А Аплегатт, прийнявши пошту для короля Візіміра з Реданії, поїхав у напрямку Оксенфурта й Третогору. Проїхати йому треба було більше трьохсот миль.

– Поїм та поїду, – вирішив. – Місяць у повні, а шлях рівний.

– Ваша воля.

Суп, що йому налили, був водянистий і без смаку, але гонець не зважав на такі дріб’язки. Смакував він удома куховарство дружини, а на шляху їв, що давали. Сьорбав повільно, незграбно тримаючи ложку в пальцях, загрубілих від вуздечки.

Кіт, що дрімав на припічку, раптом підвів голову, засичав.

– Королівський гонець?

Аплегатт здригнувся. Питання ставив той, який сидів у тіні, із якої він тепер вийшов, стаючи поряд із гінцем. Волосся мав біле, наче молоко, стягнуте на чолі шкіряною пов’язкою, чорна куртка – набита срібними заклепками, високі чоботи. Над правим плечем полискувало кулясте оголів’я перекинутого через спину меча.

– Куди дорога веде?

– Куди королівська воля пожене, – холодно відповів Аплегатт. На подібні питання ніколи не відповідав інакше.

Біловолосий мовчав якийсь час, допитливо дивлячись на гінця. Мав він ненатурально бліде обличчя і дивні темні очі.

– Королівська воля, – сказав він нарешті неприємним, трохи хрипким голосом, – напевне наказує тобі поспішати? Напевне, треба тобі в дорогу?

– А вам що до того? Хто ви є, щоб мене підганяти?

– Я ніхто, – біловолосий усміхнувся паскудно. – Й тебе не підганяю. Але на твоєму місці я б поїхав звідси якнайшвидше. Не хотілося б, щоб із тобою сталося щось погане.

На такі заяви Аплегатт також мав випробувану відповідь. Коротку й вузлувату. Необразливу й спокійну – але таку, що точно нагадувала, кому служить королівський гонець і що загрожує тому, хто гінця б відважився образити. Але в голосі біловолосого було щось, що стримало Аплегатта від звичайної відповіді.

– Мушу дати перепочинок коню, пане. Годину, може дві.

– Розумію, – кивнув біловолосий, після чого підвів голову, прислухаючись, здавалося, до голосів, що долинали знадвору. Аплегатт також нашорошив вуха, але чув тільки цвірінькання.

– Тоді відпочивай, – сказав біловолосий, поправляючи ремінець меча, що йшов навскоси через груди. – Але не виходь на подвір’я. Що б не відбувалося – не виходь.

Аплегатт утримався від питань. Інстинктивно відчував, що так буде краще. Схилився над мискою і відновив виловлювання нечисленних шкварок, що плавали в супі. Коли ж підвів голову, біловолосого в залі не було.

За хвильку на подвір’ї заіржав кінь, застукали копита.

До заїзду увійшло троє чоловіків. При їхньому вигляді корчмар узявся швидше витирати кухоль. Жінка із немовлям ближче присунулася до чоловіка, який дрімав, розбудила його штурханом. Аплегатт трохи підтягнув до себе табурет, на якому лежали його пояс і корд.

Чоловіки підійшли до шинквасу, швидкими поглядами обводячи й оцінюючи гостей. Ішли вільно, побрязкуючи острогами й зброєю.

– Вітаю мосьпанство, – корчмар відкашлявся. – Чим можу служити?

– Горілкою, – сказав один, низький і кремезний, із довгими, наче в мавпи, руками, озброєний двома зерріканськими шаблями, що навхрест висіли за спиною. – Ковтнеш, Професоре?

– Позитивно охоче, – погодився другий чоловік, поправляючи насаджені на гачкуватий ніс окуляри зі шліфованих, забарвлених у синь кристалів, оправлених у золото. – Тільки б трунок не був фальшованим жодними інгрідієнціями.

Корчмар налив. Аплегатт зауважив, що руки його трохи тремтіли. Чоловіки сперлися попереками на шинквас, без поспіху потягували з глиняних чарочок.

– Мосьпане господарю, – відізвався раптом той, в окулярах. – Супоную, що проїздили тут недавно дві дами, інтенсивно прямуючи в бік Горс Велену?

– Туди багацько хто їде, – буркнув господар.

– Інкримінованих дам, – сказав без поспіху очкарик, – не могли ви не зауважити. Одна з них є чорноволосою й екстраординарно вродливою. Посідає вороного жеребчика. Друга, молодша, світловолоса й зеленоока, вояжує на кобилі в яблука. Були тут?

– Ні, – випередив корчмаря Аплегатт, раптом відчуваючи холод по спині. – Не було.

Сіро-пір’яна небезпека. Гарячий пісок…

– Гонець?

Аплегатт кивнув.

– Звідки й куди?

– Звідки й куди королівська воля пожене.

– Жінок, про яких я розпитував, на тракті ти акцедентально не зустрічав?

– Ні.

– Щось швидко ти заперечуєш, – гарикнув