Читати книгу - "Карти на стіл"

його? – обережно запитав Баттл.

Енн Мередіт звела на суперінтенданта свої широко розплющені ясні очі.

– Особливих причин? Та ні.

– Гаразд. Тоді перейдімо до сьогоднішнього вечора. Чи ви взагалі вставали сьогодні з-за столу?

– Гадаю, що ні. Ой, так. Здається, разочок вставала. Я обійшла стіл, щоб поглянути на карти інших гравців.

– І після того більше не підводилися?

– Не підводилася.

– Ви в цьому абсолютно впевнені, міс Мередіт?

Щоки дівчини несподівано залилися рум’янцем.

– Ой, ні, здається, я ще раз пройшлася кімнатою.

– Гаразд. Ви мені пробачте, міс Мередіт, але спробуйте говорити правду. Я розумію, що ви на нервах, а коли люди хвилюються, то… то буває так, що видають бажане за дійсне. Але з цього ніколи не виходить нічого хорошого. Отже, ви таки пройшлися кімнатою. Чи підходили ви до містера Шайтани?

Дівчина помовчала з хвилю, а тоді сказала:

– Чесно… я чесно не пам’ятаю.

– Ну добре, тоді не будемо відкидати такої можливості. Чи відомо вам щось про трьох інших гостей?

Вона похитала головою.

– Я ніколи раніше не бачила нікого з них.

– А що ви думаєте про них? Хто міг би бути вбивцею?

– Я не можу в це повірити. Просто не можу повірити. Це точно не міг бути майор Деспард. Та й лікар теж не міг цього зробити. Зрештою, лікарі можуть придумати набагато простіші способи когось убити. За допомогою якихось ліків чи ще чогось такого.

– Отже, ви вважаєте, це могла бути місіс Лоррімер.

– О ні, ні. Я так зовсім не вважаю. Я впевнена, що вона цього ніколи не зробила б. Вона така мила, і з нею було так приємно грати в бридж. Місіс Лоррімер грає пречудово, а втім, біля неї якось спокійно, і вона ніколи не вказує іншим на їхні помилки.

– Проте ви назвали її насамкінець, – продовжив Баттл.

– Тільки тому, що такий метод убивства здається мені радше жіночим.

Суперінтендант укотре провернув свій фокус зі знаряддям убивства, від чого Енн Мередіт аж відсахнулася назад.

– Боже, який жах. Я маю його взяти?

– Якщо не важко.

Він спостерігав за дівчиною, коли та боязко взяла стилет у руки, а на її обличчі з’явився вираз відрази.

– І от цією крихітною річчю… цією малюсінькою…

– Яка проходить тілом, як ніж маслом, – додав Баттл, смакуючи кожне слово. – Навіть дитина справилася б із цим.

– Тобто… – Дівчина втупила в нього свої широчезні перелякані очі. – Тобто ви хочете сказати, що це могла зробити я? Але я цього не робила! Навіщо мені його вбивати?

– Це питання, з яким ми хотіли б розібратися, – відповів поліціянт. – Який мотив? Чому комусь потрібно було вбивати Шайтану? Звісно, він був колоритним персонажем, але, наскільки я можу судити, ні для кого не був небезпечним.

Міс Мередіт раптом затамувала дух. Чи суперінтендантові це лише здалося?

– Він же не був якимось шантажистом абощо? – вів далі Баттл. – Та й ви, міс Мередіт, не скидаєтеся на дівчину, яка має якісь темні секрети.

Вперше за всю розмову вона всміхнулася, заспокоєна доброзичливістю цього чоловіка.

– Це правда, я не маю жодних секретів.

– Тоді, міс Мередіт, вам не варто ні про що переживати. Гадаю, ми ще зайдемо до вас, щоб поставити кілька запитань, але то будуть просто формальності.

Він підвівся.

– Тепер можете йти. Мій констебль посадить вас у таксі. А ви себе не мучте й ні про що не турбуйтеся. Випийте кілька таблеток аспірину.

Суперінтендант провів її до дверей. Коли повернувся, полковник Рейс звернувся до нього тихим голосом з усмішкою на вустах:

– Ну ви, Баттле, і артист! Увійшли в роль люблячого батька просто блискуче.

– Не бачу сенсу витрачати час на дівчину, полковнику Рейс. Бо бідолашне дитя або до смерті налякане – в такому разі це було б жорстоко щодо неї, а я не жорстока людина і ніколи жорстоким не був; або ж вона першокласна акторка – тоді ми нічогісінько з неї не видобули б, навіть просидівши тут пів ночі.

Місіс Олівер зітхнула і провела рукою вверх по гривці, аж та стала вертикально, від чого жінка почала скидатися на п’яничку.

– А знаєте, – озвалася вона, – тепер мені здається, що це справа рук цього дівчиська! Добре, що все це відбувається не в книжці, бо читачі не люблять, коли вбивцями виявляються молоді та красиві дівчата. І все-таки я вважаю, що це зробила вона. А ви як думаєте, мсьє Пуаро?

– А я щойно зробив відкриття.

– Знову щось пов’язане з підрахунком балів?

– Саме так. Міс Енн Мередіт перевертає свій листок, розкреслює його й відтак використовує зворотній бік.

– І що це означає?

– Це означає, що їй знайома бідність або ж що вона дуже економна від природи.

– Але її вбрання доволі дороге, – зауважила місіс Олівер.

– Закличте майора Деспарда, – сказав суперінтендант Баттл.

Розділ сьомий. Четвертий убивця?

Деспард увійшов у кімнату швидким енергійним кроком, який нагадав Пуаро щось чи когось.

– Даруйте, що змусили чекати вас так довго, майоре Деспард, – сказав Баттл. – Але я хотів перш за все дозволити дамам якнайшвидше покінчити з цим.

– Не треба вибачень. Я все розумію.

Він сів і звів запитальний погляд на поліціянта.

– Отже, як добре ви знали містера Шайтану? – почав суперінтендант.

– Ми зустрічалися з ним двічі, – рішуче відповів Деспард.

– Лише двічі?

– Саме так.

– За яких обставин це було?

– Близько місяця тому ми обидва були гостями на одній вечері. А тоді він запросив мене на вечірку, що мала бути за тиждень.

– Вечірка відбувалася тут?

– Так.

– Де саме – у цій кімнаті чи у вітальні?

– У всіх кімнатах.

– Бачили цю маленьку річ?

Баттл знову дістав стилет.

Майор Деспард трохи скривив губи.

– Ні, – відказав він. – Того разу я не завважив цю річ, тож не замислив використати її пізніше.

– Немає необхідності випереджати мої запитання, майоре Деспард.

– Перепрошую. Але було очевидно, до чого ви хилите.

На якусь мить запала тиша, а тоді Баттл продовжив свій допит.

– Чи були у вас якісь причини недолюблювати містера Шайтану?

– Повно причин.

– Даруйте? – здивовано перепитав суперінтендант.

– Повно причин недолюблювати, а не вбивати його, – відповів Деспард. – У мене не було ані найменшого бажання вбивати його, але я з превеликим задоволенням його відлупцював би. Шкода. Бо тепер уже запізно.

– І чому ви хотіли відлупцювати Шайтану, майоре Деспард?

– Тому що той даго так і напрошувався отримати по заслугах. У мене аж руки свербіли надавати йому.

– То, може, ви щось про нього знали? Щось компрометувальне, маю на увазі?

– Він занадто пишно виряджався. Його волосся було занадто довгим. Від нього постійно на