Читати книгу - "Невдячна іграшка 18+, МАРСА ЧАУНІК"

Глава 5

Вода теплими струменями стікає вздовж мого тіла, забираючи втому, розморює мене томливою приємністю, бадьорить. Сьогодні у мене був неймовірно важкий день, неприємний, який я точно ніколи не зможу забути. Думаю про це, а тим часом прозорі водяні бризки ніжно лоскочуть шкіру. Здається ніколи не відчувала нічого кращого. 

Стою в глибокій задумі, під густим літеплим зогрівущим потоком  все ще втомлена, але замість того, аби швидко все завершити та помалу вкладатися спати, думаю про Станіслава Маєвського. З голови не виходить те несподіване знайомство й дуже хочеться, щоб сьогоднішній вечір, починаючи з моменту появи цього чоловіка у моєму житті,  все ще продовжувався. 

Знаю, що це геть неправильно, він надто дорослий для мене. Мені лиш сімнадцять, і такі, як я, його не цікавлять. Мені там точно нічого не світить, але перестати думати про нього не виходить, як не стараюся. Щось в мені змінила ця зустріч. Так бентежно, так трепетно на душі вперше. Пригадую той грайливий, допитливий погляд його оксамитово-карих очей, серйозний, задумливий вираз обличчя, хриплий заворожливий баритон. 

Цього вечора мені геть не спиться, думки про Станіслава Маєвського не покидають, і від того усмішка не зникає з мого лиця. Дивне, незвідане донині відчуття. Можливо з часом я зможу змиритися, і все мине, а поки виходить заснути лише під ранок: солодко провалююся у сон. Втома таки перемагає мій заворожений стан…

Прокидаюсь від дотику сонячних зайчиків до щоки. Лоскотно. Одинокий пучок світла таки проник крізь щільні штори. Грайлива вузька райдужна смужка тягнеться від вікна до мене, в очах мерехтіння. Оптична ілюзія тішить око. Сонячний промінь торкається шкіри. Розбурхуюсь.  Дрімота ще не здається. Мої ранкові потягушки. Так приємно! Прокидаюся. «Де я?» – розуміння приходить не відразу.

Поглядом окидаю все довкола. В пам'яті спливає вчорашній вечір. Пригадую, що я у квартирі свого новоспеченого адвоката Станіслава Маєвського. Задоволено посміхаюся. Годинник на стіні показує 10:00. Пора вставати. Об 11:00 по мене заїде Віталік.

Лінькувато повертаюся, відриваю голову від подушки, звішую ноги з ліжка, ступнями ніжуся в м'яких ворсинках приліжкового килимка. Нині я така лінива ранкова засоня, ледь збираюсь докупи. Ух, як не хочеться вставати, але доводиться. У мене на сьогодні заплановано багато важливих справ.

Швидкий ранковий душ приємно бадьорить тіло. Замотуюсь у рушник, з рюкзака дістаю єдині шорти  – короткі, білі та улюблену ментолову футболку. Волосся збираю у хвіст. Нарешті я готова спуститися до сніданку. Хочеться кави. Можливо ще запарю мюслі. Проте спочатку вирішую розкласти речі, бо незручно діставати з рюкзака.

Величезна дзеркальна шафа на всю стіну вражає. Мої речі займають аж дві полиці: дві пари джинсів, кілька футболок, білизна – п'ять комплектів, гумка, дві шпильки, зубна щітка та до волосся щітка-брашинг з натуральною щетиною – подарунок Віталіка в знак примирення тоді у супермаркеті. Кумедний такий, наполіг. На сьогодні це все моє багатство, яке я встигла прихопити, коли тікала з дому від того виродка Вальдемара.

Видихаю і в задумі сідаю на ліжко. В поле зору потрапляє телефон. Згадую, що я таки забула відправити Станіславу список продуктів, що люблю, як він просив. Швидко строчу та відсилаю. Відразу позначене, як прочитане. Отримую смайлик.  Який оперативний та уважний у мене адвокат. Пригадую, як він наполіг, аби я негайно змінила sim-карту. Тепер у моєму телефоні стоїть запасна, Віталікова, й вбиті два контакти – його та Стаса. Ото життя у мене тепер: чужа квартира,  чужа sim-ка, два контакти. Зате надійні.

Видихаю та спускаюсь на перший поверх, прямую на кухню. Офігіваю. Стас розкладає продукти у холодильнику. Він помічає мене відразу, в момент появи у дверному пройомі. Виглядає так, ніби чекав на мою появу.

– Доброго ранку! Як спалося моїй гості на новому місці? – погляд Стаса залипає на моєму обличчі, однак вже за мить повільно прокочується вздовж бюста, а груди у мене доволі великі, уже повний третій, від мами. Всі дівчата з родини Павленків доволі грудасті. Добре, що я здогадалася одягнути бюстик, хоч не очікувала зустріти Стаса вже в тій годині на кухні. Помічаю, як крадькома погляд мого дорослого адвоката торкається краю моїх коротких шортів, але пристойно коротких, не занадто, все в межах норми. А згодом очі Стаса вже повільно спускається вниз, вздовж ніг. Зрештою нічого дивного. Все природно, він же мужик, а я звикла, що хлопці завжди звертають на мене увагу ще з тих колишніх часів моїх занять у модельній школі. Навіть приємно, хоч розумію, що це лиш інстинктивний порив, і нічого більше, та все ж...

– Доброго ранку, Станіславе! Чудово спалось! У тебе дуже зручне ліжко, шикарний ортопедичний матрац. Перепрошую, я таки забула вчасно відправити тобі список продуктів. Якось так вийшло. У мене вчора був надто важкий день, – ніяковію, винувато знизуючи плечима. Стас посміхається:

– Нестрашно. Я купив найнеобхідніше та ще дещо на свій смак.

– Дякую! – посміхаюся йому у відповідь. Який він турботливий та милий.

– Ось, я придбав тобі новий стартовий пакет. Номер уже занотував, – Стас простягає мені пакет, який я тут же й активовую, тимчасово залишаючи sim-ку Віталіка в телефоні, аби не загубити, однак відразу скидаю йому свій новий номер.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍